Талан
Шрифт:
Квятковська (постерігши, мімікою). Ну, мені пора! Бувайте! (Хутко виходить).
Кулішевич (пошукавши). Ось він, ось!
Лучицька (чита). Що-о? Що? "Без вас зовсім свободно обійтись можна. З Квятковською піде увесь репертуар... щоб тільки ви заявили..." Я кручу та деру носа?
Кулішевич. Що він, белени об'ївся, чи що?
Лучицька (чита). "Ви за чужою спиною тільки й турбуєтесь своїми сердечними справами" (Рве листа). Та як він сміє таке писати? Яке право має мене ображати? Я ще мало труджусь, я ще мало дбаю?
Кулішевич. Голубонько! Заспокойся, плюнь на його! Хіба ти у його служиш, хіба йому чим повинна? От проклятий! Ще мені такого листа нав'язав! Коли б знала, кинула б йому в вічі! Це його Катря підстроїла.
Лучицька. Не може бути... Вона тут жаловалась...
Кулішевич. Вір отій пройді!
Лучицька. А, все їдно! Скажи йому, - я не можу писати, - що я кидаю сцену: хай роздає ролі кому хоче... а хай до мене своїми брудними руками не касається...
Кулішевич. Марусю, бога ради, що ти? Ти ж обездолшіх Безродного, безневинного чоловіка.
Лучицька. Є всьому міра: не можу ж я таких образ зносити.
Кулішевич. Цього не буде, швидше полетить Котенко...
Лучицька. Боже мій! Життя своє оддаєш, кров точиш по краплі - і така вдяка!
Кулішевич (обніма). Голубонько, ріднесенька! Та я сама йому за тебе очі видеру... ось побачиш! Я зараз до Безродного. (Виходить).
Лучицька (по виході). Няню! Дайте мені краплі... там на столику...
Лучицька і Палажка.
Палажка (подає). Знов не гаразд?
Лучицька. Тут дадуть і оправитись?
Палажка. Та плюнь ти на них, давно кажу... Ось, я й забула, тобі, квіточко, лист... (Шукає довго).
Лучицька. Од кого ще? (Одставля краплі, не пивши). Од Антона Павловича? Ой, що він? (Розрива трясущими руками). Од його! (Чита). Які палкі слова... вогнем писані... займають серце... зневажене, розшарпане... яке всяк ображати може!.. Няню, яка я безталанна! (Принада до неї, рида).
Палажка (тривожно). Що з тобою, зозулечко? Чого плачеш? Ох, господи! Образив, чи що?
Лучицька (нервово, рида). Ні, не образив... а серце порвав, душу збентежив!.. У моє тихе життя, у мій ясний розцвіт талану вкинув заразу...
Палажка (злякано). Заразу?! Що ти, донечко! Та він тебе без пам'яті коха, він тебе свата тепер.
Лучицька. Хіба ж то не зараза?! Я чую, що стаю якоюсь мізерією, що моя воля рветься на клоччя... Я не можу перемогти себе...
Палажка. Та в чім перемагати? Що ти торочиш, дитино? Не розберу... Виходь заміж, квіточко, - в тім і порада!
Лучицька. Ні, няню: в тім не порада, а зрада!
Палажка. Свят, свят! Що ти?
Лучицька. Зрада, зрада!
Палажка. Яка? Кому?
Лучицька. Богові! Він мене наділив таланом, а нечистий мене спокуша солодкою втіхою...
Палажка (хрестить її). Що ти? Христос з тобою! Який нечистий? Шлюб - то світова річ; святе вінчання - од бога... То ж оті твої кіятри - од диявола, то так! Глянь на себе, що з тобою через них сталося? Де та краса, де те здоров'я поділося? Все у цім пеклі згоріло!
Лучицька. Няню! Се діло велике і чисте: воно наставля на розум людей, проводить високі думки...
Палажка. І не кажи! І не второпаю, і слухать не хочу! Дворянська, панська дитина - і таке... чисто безсоромний сором і гріх! І щастя тут тобі не буде ніколи! Що тобі з того, що заляскають, - утіха велика? Ну, гостинці ще, як дорогі, то нічого собі, нехай; а то більше віниччя кидають... Тпху на їх, та й годі! (Підходить, ласкає, цілує). Послухайся мене, зірочко, - я ж тебе так люблю, - залиши оте все і виходь заміж за чоловіка поштивого, закоханого; і його ж тобі богом послано... і твоя матінка на тім світі порадується. Заживете собі ладком; буде у вас, як у віночку, в господі; розквітнеш ти знову в розкошах та в божій любові; діточками-янголятками втішатимешся; я їх доглядатиму... Та якого ж ще тобі раю?
Лучицька (лама руки). Няню, не спокушайте мене...
Палажка. Та що там на твої примхи вважати! Приведу його... він тут... змагайся сама з ним.
Лучицька (вслід). Няню! Стійте! Після... Я тепер знервована... (Підбіга до дверей). Не чує... аж побігла! (Вертається і пада в знемозі на крісло). Що ж мені робити? Душа пошарпана... розум в боротьбі слабне... а тут... (на серце) ричить щось: "Щастя, щастя!" (П'є краплі). Та де ж воно? Де воно справді? Чи в широкій славі, чи в схованці власній? Одне тільки ясно, що двом богам служити не можна! Цить же, серце!.. Набік втіхи! (Підводиться).
Лучицька і Квітка.
Лучицька (держачись за крісло, хитається). Ви? Ви тут?
Квітка. Я.
Лучицька (важко дише). А як я просила, благала...
Квітка. Над силу...
Лучицька. А мені б то за жарт??
Квітка. За що ж? Нащо ж?
Лучицька. Щоб не піти за вітром... (Силкується перемогти себе). Нема у нас мови... все мертве...
Квітка. Стійте, не женіть мене...
Лучицька (опускається в крісло). Сідайте, Антон Павлович!
Квітка (по паузі). Які ви стали супокійні, самовладні...
Лучицька. Пора; багато пережилося, багато перемучилось, багато перетліло на попіл...
Квітка (зложив обидві руки). Єдиная, єдиная!
Лучицька. Ви знову...
Квітка. Я... я... зараз... (Закрива руками очі). Даруйте... несила... (П'є воду і з сльозами в голосі). Тепер тільки... я зрозумів, що ви для мене і світло, і радість, і щастя! Без вас - темрява... Я не здолаю більше... У мене горить все... Майте жалість! Ох, для чого доля звела мене з вами?