Талан
Шрифт:
Лучицька. А ми, поки нас не прибило морозом, не будемо хмуритись!.. Моя дорога, моя люба! (Обнімає). Поможіть мені трохи; ось подержте ці (дає квітки), а я ще нарву. (Зриває георгини). О, оцих - то ніхто не приб'є, ці не бояться морозу; але зате й бездушні, духу не мають... А от запашні резеда та левкої, дак ті зараз здалися... Так-то і ми, няню! А ось у затишку молодесенькі стокротки й нагідки, тільки що розцвіли: цих рвати шкода; нехай хоч і пізно, а полишають собі. Дайте, голубочко, он там, на рундуці, лійка, я поллю їх...
Няня
Мої милесенькі! Одні ви тільки й тішите очі, а то все пожовкло, пов'яло. А як тут було гарно весною - все яскріло, пишало, всміхалося... Який це рай був! Здавалось, що йому кінця й краю нема, а от і краса одійшла, і лиховісними плямами проступа вже смерть!.. Ох, так і моє життя, а то й щастя! (Задумалась). Чого це його досі нема?.. Щодня частіше та частіше... Все на полювання... Ох, нудьга яка!
Палажка (подаючи лійку). І не чує, і не бачить! На мене наріка, а сама, горличка, одно журиться...
Лучицька. Ой няню! То я так... (Жваво), Ну, давайте сюди воду; ось ми підживимо і цих, і он тих. Нам теж крапельку ласки, то й життя загра.
Ті ж і Квітка.
Лучицька (побачивши, кинула лійку - і до його на шию). Голубчику!! (Цілує).
Квітка (обнімає). Зозулько моя! Ну як?
Лучицька. Скучила, так скучила!..
Квітка. Хіба ж я далеко ходжу, хіба надовго? Все дома та дома, аж заснядів.
Лучицька. То перше було, а тепер усе на полюванні...
Квітка. Бо перше пори не було, а тепер настала.
Лучицька. Може, може!.. Та я така ревнива, що до зайців і до куріп'ят тебе ревную... (Сміється, цілує), Я, може, й обридаю тобі своїми ласками? А? Обридаю?
Квітка. Ні!.. А папірос зробила, що я просив? У мене всі вийшли.
Лучицька. Зробила, зробила... Дай папіросницю - зараз наложу. (Побігла до покоїв).
Палажка. Ви б, пане, доглядали більше свою жіночку, хіба не бачите, яка...
Квітка. Боже мій! Слаба вона, чи що?
Палажка. Як що? Та чи вона тут господиня, чи наймичка? Ніхто не шанує, ніхто і за жінку вашу не вважа... І мати ваша не признає...
Квітка. Но-но! Ви мені тихше! Чим пані недобра? Пересердилась за нерівню - і простила, і приласкала, як мати.
Палажка. Добре приласкала, що і в двір не пуска, насила шпигів... Он клюшницю... Все забива баки, що мов панич їй був не чужий...
Квітка (змішавсь). Не може бути!.. Це вже ти, стара...
Палажка. А грім мене вбий, коли брешу...
Квітка. Ви з нею там посварились, полаялись, так уже й верзете не знать що... А я того не люблю
Палажка. Та чую і бачу, що ти вже підбив моїй горличці крила і з шуляками її заклюєш! (Пішла)..
Лучицька і Квітка.
Лучицька (прибіга весело). Ось, ось і папіроси, і запалки! Ач, як рівнесенько положила.
Квітка. Слухай, твоя няня просто всяку міру переступа своїми привередами та претензіями. Хоч ти їй скажи, що терплять, терплять та й перестануть...
Лучицька. Вибач їй, голубе: вона стара, звикла бурчати, а тут ще дратують її, ображають...
Квітка. Вона з усіма свариться і брехні точить...
Лучицька (лагідно). Брехень вона не любить, а... їй боляче стане... Їй можна пробачити... Ну, ну!.. я й сама скажу, тільки не суп брівок; не будемо темрити ясного вечора. Нехай бурі і негоди там далі, а ми від них ухилимось в нашім захистку... (Лащиться).
Квітка (цілує). Ти все якась екзальтована, тривожна... нудишся...
Лучицька. Я не за себе тривожусь, ні! Мені тільки й потрібне твоє кохання та віра, що я тобі щастя даю, а решта... Колишнє... все мертве! Тут, коло твоїх ніг, лежить моя доля, все моє щастя!
Квітка. Спасибі, голубко, тільки ти брехень не слухай...
Лучицька. Ні, ні! Я тобі вірю, одному тобі!.. Я певна, що ти маєш і доказ...
Квітка (спалахнув). А! Ти за шлюб... Ти мені очі колеш цею певністю?
Лучицька. Що ти? Ані в думці... Я сама не захотіла...
Квітка. То-то ж! При чім же я? Тобі захотілось ції комедії... не знаю для чого?
Лучицька. Любий мій, невже не знаєш? Та тим же, що мені твоя воля, твоє щастя ближче до серця, ніж моє; я заклялась, що тоді зв'яжу тебе, коли впевнюсь, розумієш, упевнюсь, що не буду тобі каменем...
Квітка. Така жертва для мене тяжка, а надто докори. Я думаю, що ти в мені певна, а про матір... її не переробиш... Та, нарешті, пізно і питання ставити: я мушу... і ми перевінчаємось хоч завтра.
Лучицька. Ні, ні! Це б зняло неславу... Бога ради, про це більше ні слова. Я боюсь, щоб і няня не підслухала, не довідалась, що ми ошукали, це б її вразило смертельно. Схоронім поки нашу таїну, а прийде час... ми поправимо.
Квітка. Як знаєш, твоя воля... А тільки мені не натякай: се образа моїй честі. (Глянувши, на дзагарі). Ой-ой, одначе пізно... (Встає).