Талан

Старицкий Михаил Петрович

Котенко. Прийду! А ти огляди мені добре хористок та й других, щоб не вибігали з підкрученими чолками або в туфлях... От там май око, а за моєю фризурою уже я буду сам доглядать.

Безродний. Що таке? До чого се - не розумію...

Котенко. Так, наздогад буряків, щоб дали капусти. Будь ласка, щоб мені зміни в картинах хутко; забіжи ще в суфлерську, - першу сцену викидаю, та не прогав і капельмейстеру про це сказати... Та повертайся моторніше: тра забувати

колишнє, а коли робити, дак робити...

Безродний. Хіба я чим схибив? Хіба нехтую обов'язками?

Котенко. Та ні, ні! Я так... Тут нема часу на бесіду: хутше, хутше! 

Безродний, знизавши плечима, виходить.

Ну, годі! До пані Лучицької! 

Парикмахер виходить.

Вихід ІІ

Котенко і Квятковська.

Квятковська (вліта шалено). Чого се ви і сьогоднішню, і завтрішню мою роль, мою власну роль, передали Лучицькій? Яке мали право? Нехтувати, топтати мене хочете, га?

Котенко. Уже знов? Яка ти чудна та нерозсудлива! Що ж я маю чинити, коли публіка кричить: "Подавай Лучицьку!" Мені її власною шкурою не учити: вона нам грошики дає, вона нас годує, значить, повинні ми її слухатись...

Квятковська (вередливо). Ви перше не те кричали: ви не вважали на неї, не вважали на збори, а мені давали ролі, не спиняли мого розвитку.

Котенко. Дурна ж ти: хіба тоді мені що боліло? Чужими боками можна боротись, а своїми дошкуля...

Квятковська. Поки чужі боки були, так і дихати було вільно, а як прибрав до рук, так тільки про одного себе й дбаєш, зажера ненатлий!

Котенко. Та не кричи, - от наказаніє! Ти б то уже грошей не любиш? Чим більше в касі, тим краще й тобі.

Квятковська. Не хочу я грошей; я тобі ними в вічі жбурну.

Котенко. А я підберу й заховаю.

Квятковська. У, огидливий хапуга! За що я загубила свій вік молодий? (Плаче). Нащо віддала скарб свій дівочий?

Котенко. Недержаний трохи...

Квятковська. Що-о? Що? Та я тобі очі видеру!

Котенко. (одступа). Но-но! Стій-бо! То я про себе...

Квятковська. Про себе? Ну-ну, пожди! Ти щось починаєш знов подлювати? Поки оте кошеня не прибилося, поти й життя було!

Котенко. Впроголодь...

Квятковська. Не тобі тільки, кабанюці! А хористки? Не порався хіба з них талани робить? Га?

Котенко. Ну, вже завела! Пішла згадувать... От напасть! От влопався!

Квятковська. Не бійсь, так од мене не одчепишся!

Може, я й сама тобі плюну межи очі, а доти не подарую свого! Знаю, знаю, певно, уже закортіло панії, яку за патли вигнали з двору? Заманулося сухотньої повії? Закохався у дохлу Лучицьку?

Котенко. Та схаменись!.. (Одступа).

Квятковська (напором). Мовчи! Бачу, бачу! Од того ти їй і потураєш! Перше, як гнав її, - то й незугарна, і неталановита, і приндя, а тепер уже й талан розшукав богорівний?

Котенко. От злигався!.. Та що ти собі...

Квятковська. Мовчи! Начитуєш? Начитуєш, як мені, поки не стала полюбовницею твоєю?

Котенко. Та одсахнись! (Тіка).

Квятковська. Мовчи! Начитуєш? У, як піймаю, - начитаю і я!

Котенко. Та... що ти... (Тіка далі).

Квятковська. Мовчи! Начитаю!

Котенко (у дверях). Тпху! Сатано! Тікати, чисто тікати!

Вихід ІІІ

Квятковська і Юркович.

Юркович (вбіга з галасом). Квіточко пишна! (Цілує руки). Уф, яка прелість! Як розцвіли, як розвернулись! Красуня, богиня! А очі, очі! Найкращі зірки з неба украли... І вас бог не кара?

Квятковська (важко дише, хоче затаїть гнів). Кара, іменно кара, і кара жорстока.

Юркович. Я помолюся за вас... може, умилосердю небо...

Квятковська. Ще більш розгніваєте: отакий грішник і буде молитись? Грішника візьми за адвоката, то й сама вскочиш у гріх, а я дитинка манесенька...

Юркович. Манесенька та гарнесенька! Ще ручку, ще й другу! (Цілує). Антик! Я страшенно вам рад, страшенно... І вся публіка... Я тепер уже рецензентом став...

Квятковська. О?! Цяця! (Опанувавши себе).

Юркович. І Лучицька з вами?

Квятковська. Та з нами ж... А вам уже тьохнуло серце?

Юркович. Байдуже! Вона актриса - правда; але я сподіваюсь вами тепер тішитись... Гомін дійшов і до нас.

Квятковська. Не знаю, чи й побачите навіть мене: я тепер більше гуляю... От і сьогодні вільна.

Юркович. Яким робом? Перли не ховають, а показують...

Квятковська. У нас тепер мода на Лучицьку, і мода найбільше у режисера.

Юркович. Що-о? Не розумію... Хіба єсть чого такого?

Квятковська. Либонь... Бачите, я помарніла, стала незграбною, худесенькою, манесенькою... Он які руки стали тонюні!