Талант
Шрифт:
– На коліна!
Стали на коліна, всі натовпом; в повітрі затремтіли слова останньої розлуки… Прощалися.
– Тепер - додому! Всі до одного!
– гукнув, як в трубу металеву, Андрій.
Зашуміли, загули, як під градом, заметушилися, покидали серед двору корогви, і швидко на подвір'ї - ні духу.
Впала залізна тиша… Все поніміло, покам'яніло…
Тільки осіннє сонце забавляло покинуту дівчину, як дитину. Кидало їй з-над заходдя в труну золотих зайчиків.
XV
Будували,
Сидимо, пожурилися…
Книжки в кутку пилом поприпадали, погубили зшитки - в голові не те.
Похмуро світить лампа; стіною надворі осіння ніч; на серці - камінь.
Не береться розмова - все й без того ясно…
До о. Василя наїхали з міста урядовці чинити слідство.
Туди ж сьогодні приїхав призначений в школу новий учитель. Цілий день бігали до нас знакомі з села люди:
– Ой, що ж то буде, що буде: всіх людей, що були на похоронах, тягнуть на допит - і малого й великого…
Знаємо, що буде: не побачимо ми вже того університету, мабуть, скільки будемо й жити… Оце буде.
Світ стемнів, невеселий такий став, нерадісний, неправдивий… Походить один по кімнаті, сяде, другий починає ходити… Нудьга.
Андрій дістає десь обтріпані карти:
– Сідаймо в дурня абощо…
Аж ось одчинило двері. Сторож.
– А йдіть-но послухайте, що воно там кричить за городами.
– Де?
– Морока його знає. Либонь, там коло болота чи, може, в болоті. Кричить, ніби там його ріжуть або давлять.
Вийшли у двір. Тільки за двері - зразу мов чорним рядном накрило: темно, аж у голові морочиться. Слухаємо: гукає десь глухо, мов з прірви. Далі починає тужити.
– Це якась п'яна марюка загрузла в болоті,- сердито промовив Андрій.
– А чи не буде ж це наш дяк?
– кинув догадку сторож.
Мені вчулося теж щось у голосі знакоме.
– Чи не він, справді?
Андрій не хоче вірити. Запорожець давненько вже поїхав із села, і була чутка, що він поступив десь в учительський інститут.
– Який там дяк? Де він тут візьметься? Це якась личина…
Андрій не доказав, голос у темряві несподівано з голосіння переходить у лірику, і з болота долітає-
Чого вода каламутна,
Чи не хвиля збила?…
Тетянина улюблена пісня…
– Тума б тебе взяла!… Він!-стиха промовив Андрій і замовк… Тремтіло в грудях, ніби звідтіля, з яру, бив хтось у дріт. Було чудно і дивно. Образ дівчини, з тими дивними очима, сплинув, як живий, над болотом, в імлі нічного туману, таємничий і смутний…
Стояли, як понімілі, поки пісня не замовкла.
– Чого вас там носить нечиста? Сюди ідіть!
У відповідь радісний з темряви голос:
– Голубчики ви мої, братики, де я?
– Беріться сюди - побачите.
– Не знаю куди - кругом болото.
– Прямуйте
Стало чути, як щось почало бовтатися в калюжинах… плющати, і зрештою перед очима стовпом стала якась тінь…
– Либонь, це школа? Яким же це чином?… Тут щось не так…
Мовчки беремо його за руки, витягуємо на ґанок, іде покірно, як дитина, ковзається п'яними ногами, зіскоса позирає на нас. Увели в кімнату… Плеснув руками Андрій: чоботи, одежа, лице - все в Запорожця було вимащене в болото, викачане в реп'яхах, у колючках… Якась манія - не людина…
І коли б не ті молоді очі, що тоскно світилися на розмальованім обличчі, можна було б подумати, що він нарядився так навмисне, на сміховище людське,
– Чого вас понесло в ту прірву?
Декламує:
– «Серце моє раненоє, смятеся дух мій, і понесла мене ніч на крилах своїх».
Умили, переодягли… Розпитуємо:
– Чого ви приїхали? Казали ж, що ви- в інститут поступили?
Нахмурився:
– Покинув.
Андрій аж крикнув:
– Як? Поступили й покинули?
– Роздивився - тюрма, взяв документи і втік.
Очі Андрія спалахнули обуренням, далі пойнялися глибоким жалем:
– Пропаща ви людина навіки,- махнув без надії рукою.
– Цс! Годі…
Запорожець повів у повітрі рукою, мов написав останню рису.
Андрій смутно:
– Навчились хлопці…
Затихло в кімнаті.
Мов над головою та хмара зайшла.
Сиділи похилені, аж поки пливла над нами та хмарина. Далі Запорожець підвів голову, очі зацвіли ніжним жалем, смутно-смутно осміхнувся… Пильно подивився одному у вічі, другому, хитає головою:
– Так отак же…
Дивимось, про що це він?
Прищурив очі, знову:
Чого вода каламутна…
Легко, як водою, підвело нас із місця. Встав один, хруснув пучками, почав ходити, за ним другий…
– Так… талант…
Розмовляли довго-довго. Про Тетяну, про її долю… Про долю того кращого цвіту народного, некоханого, дощами неполиваного, що гнеться з торбами, сонцем запалений, смутний, скрізь попід позамиканими брамами мурованих шкіл.
Полягали спати. Тільки примовкли - знову кинулась, люто сипнула з усіх кутків густа стума, труїла, обмарювала: не там вікна, не туди стіни, вся кімната тоне кудись в чорне провалля.
Мовчали, проте одчувалось, що спати ніхто не спить. Запорожець лежить зо мною на одному ліжку, од його несе ще горілкою, чути, як невпокійно б'ється в його серце. Ворочається, зітхає. Обізвався якимось словом, йому ніхто не одповів. Накрився кожухом, далі зірвав його з себе, схопився, сів. Рвонув звисока, як у степу, з тугою, тоскою; заспівав:
Ніч темная
Та невидная,
Головонька моя бідная!
– Що це ви? Годі! Спати треба!
Разом загомоніли на його. З розгону бухнувся головою в подушку, замовк.