Талант
Шрифт:
Очі в жінки відразу налилися сльозами, не здержалася, од плачу затремтіла.
– О, то чого ж плакати, Гнатихо? Добре, що на тому окошилося…- розважає Андрій.
Жінка зробила зусилля, впинила в собі плач. Витерла рукавом очі, почала спокійніше:
– А як ото вже одрятували її, я й питаю' «На кого ж ти, доню, хотіла мене покинути при старості моїй? Чи, може, ти на мене яке серце мала?» - «Ні,- каже,- мамо, ви мені ніколи нічого лихого не заподіяли - гріх було б це казати, світ,- каже,- мені спротивився…»
Примовкла.
Андрій:
–
– Та так… ніби трохи одумалась, їсти сідає, словом озивається, тільки… ох… як подивлюся я на неї, а найбільше - на її очі, то так мені й здається, що не мило їй на світ дивитися ясний… Правду скажу: боюся, аж серце холоне, боюся, щоб не надумала вона знову чого.
Загадалася; далі кинулась, на сонце позирнула:
– Ой, засиділась…- До Андрія: - То я вже буду прохати, Андрію Маркевичу, вона вас шанує, послухається: поговоріть ви з нею, дурною, бо сама вже я нічого не вдію, і з якого боку зайти до неї - не знаю.- Далі пильно, з довір'ям подивилась мені в лице: - І вас прошу, прийдіть із Андрієм Маркевичем, може, гуртом швидше ті дурниці виженемо з голови.
Пообіщались. Пішла.
– Що ж таке, власне, зчинилося?
– А ви нічого не чули?
– Ні.
– В колодязі топилася…
Ніби аж потемніло в кімнаті.
XI
Вечоріло.
Вів мене Андрій городами. Буряки, капуста, картоплі… По межах соняшники рядами - посхиляли важкі голови, ніби щось погубили в межах. Між заплутами - величезні гарбузи, як голі діти… світять рожевими спинами. Мак - як військо, коноплі - як темні бори…
А по верхах грядок ніби покропив хто фарбами: нагідки, чорнобривці, різнобарвні гайстри…
– Ну й земелька!… Ех, та й земелька ж,- бубонить собі під ніс Андрій.
По городах то там, то в іншому місці порались люди. Стали. Придивляється Андрій, очі жмурить.
– Гляньте, а то чи не буде й наша Тетяна?
– показав гонів за двоє на грядках росляву постать у жіночій свиті: схилилась, заступом копає картоплю.
Підійшли ближче; Андрій голосніше:
– Вона ж, вона і є!
Тетяна кинулась, підвела голову. Побачивши нас, здригнула; на обличчі промайнула нудьга. Стала, осміхається в'ялою, блідою осмішкою. Так, аби тільки, знехочу…
Щось нове на обличчі. Не те щоб вона змарніла,- здавалося тільки, ніби на виду огрубіла; очі чужі, незна-комі, і водила вона ними помалу, неохоче.
Привіталися.
Андрій одступив трохи назад, од ніг до голови оглянув її вбрання:
– Дивіться, яка з неї дівега вийшла! Одягнеться у ту блузку та суконьку-то її й не помітно: худенька, щупленька, а надіне свиту, запнеться хусткою - і гляньте - дівчина тобі, як тая тополя.
З байдужою осмішкою, мляво, Тетяна озирнула й собі свою постать.
Про те, про інше…
Далі Андрій рішуче кладе їй на плече руку. Заглянув глибоко у вічі, промовив суворо й ніжно:
– Слухайте, Тетяно,
Тетяна раптово зчервоніла й поставила очі в землю. Нахмурилась, почала швидко-швидко перебирати пацьорки на хустці.
Нескладно говорив Андрій, хвилювався, проте аж бризкала од його енергія, жива сила вітром віяла з його очей, од його рухів, од голосу. Оддавало вірою од його слів незламною, як гора кам'яная.
Вона мовчала, як мур.
Казав:
– Перша невдача, і ви вже на дно сідаєте? Ви гадали, що життя - це веселий жарт? Ні, Тетяно! Справжнє життя - з хріном, з кропивою жалючою, з полином. Нічого, що горенить, нічого, що часом запече так, що й сльози з очей бризнуть - бадьоріше будеш, не заснеш, не закиснеш! Ех, Тетяно, Тетяно, не сподівався я од вас такого…
Сіли на обніжку.
– Ну, як ви могли, як ви могли зважитись на таке? Та це ж ганьба, це ж гріх, це ж…
Ні слова, мов і річ не до неї. Щипала на обніжку блакитно-огневі черевички, вибирала з них найкращі й механічно тулила в букетики; кидала додолу і знову рвала. Тільки все нижче схиляла голову та губи стуляла міцніше…
Упрів. Зняв кашкет. Енергійно провів рукою по чубові: надвечірнє проміння пронизало його кучму, руду, аж огненну, засвітило над нею веселку. Думав. Далі схопився, осміхнувся, рішуче взяв її за плечі, струснув нею, разом жартома й сердито:
– Тетяно, та ви чуєте чи ні?
Підводив їй голову.
Вона пробувала одвести од його очі то в один бік, то в другий. І відразу - зів'яла… Пирснули з очей сльози… Поривом припала до плеча…
Одвела голову. Втерла сльози. Поправила на голові хустку.
Осміхнулась:
– О, чого ж це я вас до хати не кличуі
Обличчя прояснилось, так ніби в погашеному ліхтареві боязко засвітилася свічка.
Сідало десь у полі сонце, велике, червоно-вишневе. Далеко за лісом смутніло осіннє небо, як виплакані чиїсь думні очі… Пішли до хати.
XII
В чубатих туманах вставало сонце та в тумани й сідало.
Дні короткі, та й ті невеселі, а ночі…
Нецікава стала Тетяна: і погляд боязкий, мова тихіша, ніби й сама понижчала, з лиця спала. Боїться комусь перешкодити, набриднути, ходить городами, глухими улицями, лице в хустку ховає. Буденна якась, сіренька… Зайде, трохи посидить - зараз тікає… Хотіли якось додому провести - сполохалась, аж почервоніла:
– Ні, ні - не треба!
– Чому?
– Тепер свято - скрізь люди вештаються… буде й того, що маю…
Зітхав Андрій, хитав головою: «Убили щось у дівчини…»
Один раз було тільки: сидимо якось у школі, розгомонілась більше, як завжди. Поживішала, спробувала щось навіть заспівати. Буває, так журлива пташка в клітці сидить, надувшись, нудьгує, мовчить… Пригріє сонце - вона зворухнеться й цвірінькне. Проспівала кілька слів, боязко озирнулась і замовкла. Сіла на парту, задумалась.