Талант
Шрифт:
– Не заглянь я в кімнату - досі б школа тільки курилася.- Виводить висновки: - Так от я й кажу: ну, цілуйтеся собі, женихайтеся, та не кидайте огню в кімнаті непогашеного, бо це вже чортвіть-що виходить, аж правда? Тепер жнива, люд томлений…
Жаром ударило в лице, мовчу.
Зітхає:
– А шкода дівчини. Цей студент - відомий бабонюх. Я чув про нього. В таких справах - артист, маху не дасть, не пожаліє…
– Сама вона дитина, не знає, що робить?
– кажу, стримуючи себе.
– Воно, звичайно, було б байдуже, коли б були вони одне одному рівня. А то ж все одно він
Закипає чогось злість у грудях:
– Та чорт її нехай візьме, яке нам, зрештою, до цього діло? Може, це буде у її житті найкращий спогад.
Андрій не розуміє мене: тим же голосом спокійним, розсудливим:
– Навряд. Хіба ви не знаєте, які тут у нас люди? Проходу їй не дадуть. А, боронь боже, як ще буде дитина,- живцем загризуть, з'їдять…
Та «дитина» як гарячим залізом шпигнула мене в груди. Ревнощі люті, палючі пожежею спалахнули, вступили туманом у голову. Я визвірився на Андрія:
– Ну, а вам що до того? Що до того вам?
– Як-то що? Шкода,- тягне він задумано,- добре, коли знайдеться така добра душа, що візьме й покриткою, а як ні, що тоді?
Мені здалося, що за ту «добру душу» він потаємки має себе, і моє обурення росте через край. Хочеться дошкулити, в саме болюче влучить:
– За це не турбуйтеся, Андрію Маркевичу, завжди знайдеться якийсь охотник до панських недоносків, що візьме й таку. Із отих, знаєте, що носять даровані з панської ноги приношені черевички, піджачки з панського плеча, «бруки»… Візьме, підлатає, почистить та й піде франтить, ручки в кишені позакладавши.
Андрій із жахом дивиться на мене, очі стають круглі, як ґудзі:
– Слухайте, що ви кажете! То ж людина! Хіба можна рівняти її з якимось дрантям? То ж душа, жива душа!…
Захвилювався…
– Ай, душа, душа!… Не що інше, як душу і візьмуть у неї, залишивши в нас один її труп, що буде довіку нудитися серед мужицького життя.
Дивиться:
– Ні, ви людина егоїстична, жорстока, несправедлива!
Перебиваю:
– Вибачте, Андрію Маркевичу, треба бути святим дурнем, щоб не зрозуміти того, що…
– Е, це вже чорти батька зна що,- встає спокійний, ображений,- з вами сьогодні говорити не можна.
– Та який вас чорт прохає за це!
Пішов мовчки, з самоповагою.
– І к бісу!…
Ліг горілиць на покоси.
В лице дивилась зорями-очима смуглява жнив'янка-ніч. Одна з тих ночей, що її шкода стає збавляти марне, в самоті… Давило груди.
IX
Дні летять, як у огні. Гасав по полю, по кручах, гасив огонь у грудях, що палав там, як суха на вітрі гілка. Здавалося іноді, що вже себе переміг, поборов. Приходив в кімнату, дивився в визір'я: обличчя - як у заплаканого барана, в очах - солодкий туман. Брала лють на себе. Кулаком сварився в дзеркальце, ляскав дверима, гонив знову в поле…
А в селі як день, то новина: хтось одної ночі вимазав у дьоготь Тетянину школу.
Ворухнулась зла радість: гидко, проте… цього й треба було сподіватися… Ніби чогось полегшало.
Ранок…
Увіходить сторож дід, мне в руках шапку, головою хитає:
– Догралися наші - чули?
Жадібно:
–
– Всіх порозганяла і театр забила. Панича в город одіслала, а Тетяну й у двір не звеліла впускати - вигнала.
Ніби стало жаль. Далі піднялась, закипіла мутна гаряча хвиля:
– Так тобі й треба…
Почував якесь задоволення; чарівний образ, здавалось, почав бліднути, марніти…
Аж ось - ще один день:
…Втекла… забрала в матері з скрині скільки було грошей, в город за паничем подалась…
Здалека майнули правдиві засмучені очі: «Петре, Петре, де ти тепер?» Образ чистий, непотьмарений і знадний, як ще ніколи. Вхопився за голову руками…
Цілу ніч світилися на шкільному подвір'ї зелені бур'яни під місяцем, на дривітні горіли свіжі тріски, як срібло. Цілу ніч не спалося - тинявся сновидою коло школи. Рвав із грудей з корінням, із живим м'ясом… Боліло - був радий - так і треба… А як стала вже ніч пригасати, почув, що гасилося й моє з нею почуття… Погасало - це вже я бачив… І несподівано так стало чогось жаль, такий смуток, така взяла туга, що хотілось сісти в бур'яні, зарюмати, як дитина. Голою, обшарпаною, обікраденою здалася мені молодість моя…
Впала роса, мов розгублені ключі під місяцем заблищали в траві. Ліг грудьми на холодний спориш, довго-довго лежав, аж поки в грудях щось кригою взялося.
На сході світало. В другий бік - на кучерявих хмарах, як на хвилях, гойдався досвітній місяць, блідий, як мертвий труп старого діда, що за ніч любощами його замордовано - вночі замордовано, а на ранок викинуто в зелене на воді баговиння. Вертаюся до кімнати втомлений.
Беру визір'я: глибоко запалі очі, змарніле лице й строгий, сухий вираз на йому. Солодкого туману немає й сліду в очах: погляд задуманий, чистий… здалося навіть, що в глибині очей промайнув блиск тієї холодної криці, що я її не раз колись помічав в очах у Андрія…
– Ага!
Осміхнувся.
Спокійно окинув думкою; «Ні, тепер уже ніщо не стане на заваді…»
Х
Минає днів зо три - все гаразд. Коли ось: заходжу вранці до Андрія. В його якась жінка з села, селянка. Сидить на стільці, руки на грудях склала, заплакана. Андрій затурбований, задуманий, кусає губу, дивиться кудись у відчинене вікно: погляд блукає десь далеко-далеко. Вслухаюсь в розмову.
Андрій:
– Скажіть мені, тільки по правді: ви не гримали на неї, не дорікали, коли вона вернулась до хати?
Жінка кинулась:
– Ані словечка! Тільки вона на поріг, я одразу помітила, що їй недобре,- то я й розпитувати не стала. Кажу: «Ну, оце й добре, що ти, доню, вернулася - поможеш мені в роботі».
Придивляюся до жінки - в очах, на обличчі ніби щось знайоме. Зразу стукнуло в грудях: стій, либонь же, це Тетянина мати.
– Роздяглася ото вона, сіла на лавці.
– Говорю до неї - мовчить. Кине нехотя слово, друге - і знову, як води в рот набере. Потім помічаю: лихо! Не спить, не їсть, як поставить кудись у куток ті очі - не ворухнеться, аж сумно стане. Почала я за нею наглядати, думаю , щоб не заподіяла собі чогось. Та хіба ж услідиш!