Танґо смерті
Шрифт:
— Ви хочете сказати, що то зовсім не Руся спланувала?
— Ні. Це наша робота. Надя, як вам відомо, збиралася їхати на роботу до Німеччини. А якби у вас із нею все склалося, могла б і не поїхати. Так?.. Одначе вона нам потрібна була саме там. Хоча, яку функцію вона там виконала, я не знаю. Я, як той мавр, лише зробив своє діло… А, до речі… ви хіба не упізнали голос тієї жінки, яка викрикувала іспанську фразу?
— А чому я мав її упізнати?
— Бо ви її чудово знаєте. Це — Руся.
Ярош витер холодний піт з чола. Усе вкладалося у якусь дику фантасмагоричну картину.
— Що з нею сталося?
— Чергове нещасливе кохання. Нова спроба суїциду. Наковталася пігулок. Але цього разу уже з незворотними наслідками.
—
— У світі усе дуже тісно переплетене. Він теж виконував завдання.
— І це через нього Руся труїлася?
— Погодьтеся, на його місці міг бути кожен. Є люди, які приречені на самогубство. Знаєте, яка статистика? На сьогоднішній день третина самогубців встигла відбути уже генеральну репетицію і перебуває на порозі прем'єри. Але не будемо про сумне. До побачення.
S
Ошелешені вояки складають зброю, розпач стискає горло, дехто не витримує і втирає сльози, а є й такі, в кого сльози ллються струмками, ми теж не виняток, плачемо, обнімаючи Яся, а наші мами, прощаючись із ним, голосно ридають і хрестять, а потім він разом із великою колоною офіцерів повільно бреде Личаківською, обабіч тлуми чужоземних солдат — штурхають, відбирають зброю, лаються, а десь далеко ще цокочуть постріли, вибухи поодиноких гарматних сальв *, бо не всі ще погодилися на капітуляцію, окремі групи завзятих вояків усе ще бороняться, воліють вмерти тут, аніж невідомо де.
Незабаром дістаємо вістку про те, що колону офіцерів на Личаківській рогатці оточують НКВД-исти і супроводжують як полонених, не дозволяючи завернути в напрямку Румунії, як було домовлено. Що це має означати? А коли з голови колони надходить звістка, що їх ведуть на Винники, поодинокі вояки намагаються вирватися і замішатися в тлумі людей, які стоять на хідниках, зі смутком проводжаючи їхній відступ.
Правим хідником входили до Львова більшовики, вигляд їхній був якийсь дикий, мовби вийшли вони з підземелля у своїх землистого кольору довгих шинелях і так само довгих аж до колін «гімнастьорках», а широчезні галіфе, що метлялися при ході, кирзаки, з яких визирали сірі брудні онучі, гвинтівки на шнурках і шпичасті «будьоновки» з червоними зірками творили з них карикатуру на військо, якби не військова техніка, якби не танки й гармати, якими польське військо похвалитися не могло. Найбільше дивували львів'ян обличчя визволителів, серед них було дуже мало європейських, здебільшого то були обличчя вилицюваті, обвітрені, худі й недобрі, в очах світилася осторога і недовіра, вони попервах навіть смикалися і виставляли поперед себе багнети, коли до них поривалася екзальтована жидівська молодь з квітами, намагаючись потиснути руки і поцілувати, а декотрі цілували танки і кричали радісно: «Нєх жиє Сталін!», «Нєх жиє Сов'єтскі Союз!», «Нєх жиє Сов'єтска Україна!», хоча кілька днів перед тим, 5 вересня, вони кричали «Нєх жиє Англія!» перед англійським консулятом на Нєдзялковського, а пан консул навіть вийшов на балькон і хотів щось виголосити, але нагло загуркотіли німецькі літаки і всі повтікали, а до молоді приєднувалися і літні жиди й теж кричали й махали капелюхами та хустинами, навіть не підозрюючи, що за оцю радісну зустріч своїх визволителів їх будуть нещадно бити на вулицях Львова, звинувативши у всіх смертних гріхах і в цьому також.
Роззброєна польська армія покидала місто лівим хідником, з провулків і брам випірнали поодинці й групками вояки, вимахуючи жовтавими хусточками, та долучалися до цього похмурого походу.
Довідавшись, що офіцерів повели в напрямку Винників, ми хутенько зрихтували для Яська
— Сервус, хлопаки! Де так женете?
— Шукаємо Яська. Мусить бути десь у колоні.
— Ходіть зі мною, може, він там — у костелі! — показала рукою на базиліку Матері Божої Остробрамської з її високим шпилем. — Там зараз перевдягають офіцерів у цивільне. Бачите — я теж несу, назбирала по сусідах. Чи чули? На Сихові рускі оточили львівських поліцейських, які намагалися дістатися Румунії, і всіх до одного перестріляли. Арештовують усіх державних службовців, поліцію стріляють відразу. Офіцерів теж нічого доброго не чекає.
У костелі ми побачили натовп вояків, які квапливо перевдягалися у те, що їм принесли дружини й діти, монахи хутенько згрібали з підлоги мундири, ремені і чоботи та кудись виносили, підганяючи вояків, аби ті швидше перевдягалися і покидали приміщення.
— Кому ще вбрання! Кому вбрання! — загукала Люція, а до неї потягнулися зусібіч руки та вмить розхапали все, що вона принесла.
— Чи бачив хто Яська Білєвіча? — запитували ми, штовхаючись у тлумі, однак ніхто нам нічого путнього не міг сказати, опріч того, що хвіст офіцерської колони ще кілька хвилин тому було видно з горішньої Личаківської. Аж нарешті Люція приволокла за руку чоловіка, який повідомив, що був із Ясем в офіцерській колоні.
— Коли до нас докотилося, що колону не пропустили на Сихів, а повели на схід, дехто почав драпати. Нас п'ятеро домовилося теж дати драла. Коли миналисьмо школу Святого Антонія, то всі разом рвонули до брами, але конвоїр помітив і вистрелив. Я почув, як Ясько скрикнув, певно, в нього поцілили. А втім я його більше не бачив.
— А куди їх ведуть?
— Я чув, що до Тернополя. Там нібито усіх мають відпустити, але це малоймовірно. На ніч вони зупиняться на оболонях за Винниками, отоді можна буде до них підкрастися.
Ми попрощалися з Люцією і поквапилися у Винники. Щоб не потрапити на очі красноармійцям, які сунули довжелезною колоною, ми зійшли з дороги в ліс, а там могли навіть бігти добре втоптаними стежками, які вже віддавна облюбували спортовці. Раптом до наших вух долинуло тахкання скорострілів, це було десь попереду, досить далеко і не тривало довго, постріли вже нікого не дивували, вони лунали повсякчас і в самому місті, і поза містом, тому ми продовжували бігти, не затримуючись. Дорога все ще була запруджена більшовиками та їхньою бойовою технікою, здавалося, не буде їм кінця і краю. Аж ось ми почули стогін і різкий запах крові, свіжої крові, запах, який завис у повітрі зовсім недавно і ще не встиг розкластися і перетворитися на сморід, зараз він був разючим і непереборним, ми роззирнулися, але нічого не побачили, довкола був ліс, правда, на деревах виднілися свіжі сліди від куль, трава була встелена білими трісками.
— Гляньте — он там! — скрикнув Йосько і показав у бік галявини, на якій прогульковичі часто влаштовували пікніки перед тим, як піднятися на Чортову гору. Там щось було, саме звідти долинав запах крові і стогін. Ми метнулися туди й побачили гору трупів, недбало прикидану галуззям. То лежала постріляна львівська поліція у своїх ґранатових мундирах, але без зброї, юнаки і дорослі чоловіки, і з-під тієї гори трупів чувся стогін. Ми підбігли, висмикнули кілька тіл і вивільнили молодого, ще безвусого, хлопця, мав прострелене плече. Вольф обмацав його і сказав:
— Кістку не зачепило, куля вилетіла. Рана вже не кривавить. Можеш йти?
— Здається, можу, — кивнув хлопець, дивлячись на нас із надією, а я, придивившись до нього уважніше, упізнав того, хто конвоював мене на допит до Кайдана і супроводжував свідків.
— Ти мене не пізнав? — запитав я.
— Ні, — заперечив хлопець, але в його очах зблиснув страх.
— Не бійся, — сказав я і, вказуючи на розстріляних поліцейських, запитав: — А Кайдан є серед них?