Танґо смерті
Шрифт:
— Аякже, ще й при пістолеті.
— То мусиш прихопити для нього вбрання. Отут у пачці є чудовий гарнітур пана Цєпи, коли його в нього вдягали, він тріснув на спині по швах, і родина вирішила придбати йому іншого, хоча я їх переконував, що для пана Цєпи то не грає ролі, бо й так його спини на цім світі вже ніхто не побачить. А вони знаєш, що мені на те відповіли: а на тім світі? І я стулив писк. Так жи бери, — і тицьнув мені в руки пакунок, але ще не відпустив, бо спало йому на думку, що варто було б того нашого гостя загримувати — ану ж дорогою стріну якогось його кумпля, і пан Кнофлик вручив мені ще й руду бороду, сиву перуку і коробку
Що вам сказати! Покійник виглядав тепер ліпше, як за життя. Колишня його вилицювата мордяка, налита кров'ю, злагіднівши, дуже добре надавалася до образу втихомиреного і задоволеного колишнім життям дзядзя, чорний гарнітур пасував, як влитий, а з кишеньки на грудях стирчала біла троянда. Чорні окуляри довершили картину, і коли «дзядзьо» опинився в тачці, яку ми з Йоськом пхали, насвистуючи, поперед себе, усі перехожі ввічливо кивали головами, усміхалися, а дехто навіть здіймав капелюха, бо «дзядзьо» скидався на живого, і гріх було б не привітатися з таким приємним фацетом. Навіть пан Кнофлик замилувався і зацмокав вдоволено, допоміг нам вийняти трупа з тачки і покласти до труни. Поруч на столі чекала на свою чергу пані Топольська. Була в тілі і вбрана в темно-синю сукню з білими коронками, видно було, що приготувала її саме для такої урочистої хвилини, у воскових пальцях тримала образок, а сухі, міцно зціплені вуста скидалися на ніколи в житті не ціловані. Іно я про це подумав, як раптом у нас усіх, окрім пана Боучека, волосся стало дуба, а пан Кнофлик ухопився за серце, бо наш «дзядзьо» раптом ожив і сів у труні. Руками тримався за стінки і здивовано роззирався на всі боки, не в стані второпати, куди потрапив. Потім обмацав своє обличчя, скинув окуляри і, ще раз роззирнувшись, пролепетів:
— А гдє я?
Перезирнувшись із Йоськом, я вже почав розглядатися за якоюсь доброю ломакою, щоб відправити «дзядзя» назад у тому самому напрямку, в якому рухалася його грішна душа, але якогось дідька завернула назад, аби завдати нам ще більше прикростей, та пан Кнофлик спинив мене:
— Зачекай, — а відтак звернувся до «дзядзя»: — Ми знайшли вас непритомного на вулиці. Ви пам'ятаєте, хто ви і де живете?
Енкаведист струснув головою і став досліджувати свої кишені, однак там не було нічого.
— А дакумєнти в мєня билі?
— Ні, — відповіли ми в один голос. — Не було нічого. Мабуть, ви з лікарні вийшли.
— С какой лікарні?
— Та є у нас лікарня, в якій, власне, й тримають таких, як ви, що втратили пам'ять.
— Да, я нічєво нє помню. Я што — умер?
Тут пан Кнофлик втішено потер руки і набрав номер кульпарківської лічниці та повідомив, щоб забрали вар'ята, який, напевно, від них і чкурнув.
— Зараз за ним приїдуть, — шепнув нам.
— Можна я ішо палєжу? — спитав «небіжчик» і знову ліг собі у домовині, склавши руки на грудях. Таким його і застали санітари, що приїхали з божевільні. Пан Кнофлик розповів, що ми підібрали цього чоловіка непритомного, думаючи, що він мертвий, а він ожив і тепер без пам'яті. Лікарі нахилилися над труною і закивали головами:
— Знаємо його. То дурний Гілько. Утік від нас ще років п'ять тому. Ану, вставай, — загукали йому.
Енкаведист знову підвівся і оторопіло провів очима по присутніх:
— Ка-а-к меня завут?
— Та не придурюйся, Гільку, бо зара ті дам такого заштрика, що згадаєш, як твоя бабця дівкою була, — сказав один із санітарів, а по тих словах вони підняли його з домовини, підхопили
— Ага, — підсумував пан Кнофлик. — Втратила наша пані Топольська кавалера. Що за життя під хлопом не була, то й по смерті на хлопові не полежала.
23
У середу після лекції Данка підійшла до Яроша і сказала майже пошепки, що мусить із ним поговорити, Ярош почервонів і зашарівся, але кивнув:
— Добре, зустрінемося за годину в «Мазоха».
Що вона збирається йому сказати? Він відчув хвилювання і нерішучість. Коли прийшов до каварні, Данка уже на нього чекала, зайнявши столик на вулиці:
— Я нам замовила іспанське вино. Може, ще щось?
— Ні, дякую. Ваша мама справила на мене дуже позитивне враження. Здається, вона ваш відданий друг.
— Це дійсно так. Ви на неї теж справили позитивне враження. Здається, нам вдалося без особливих втрат виборсатися з делікатної ситуації. — Тут вона поглянула на Яроша з-під лоба, а на її вустах заграла підступна багатозначна посмішка. Ярош вдав, що її не помітив. Їм принесли вино, і він підняв келиха:
— За Арканум?
— За Арканум, — сказала Данка, а надпивши, одразу перейшла до справи: — Між іншим, це і є тема нашої розмови. Учора я мала дуже дивну зустріч. Секретарка з деканату повідомила, що мене кличе декан. Я прийшла. Крім декана, у кабінеті сидів ще якийсь чоловік. Коли він встав мені назустріч, декан сказав, що залишить нас, і вийшов, а цей тип повідомив, що він з СБУ.
Ярош не стримався від здивованого окрику:
— Ха! Він уже й до вас дістався?
— То ви знаєте, про кого мова?
— Підполковник Книш?
— Так.
— Що ж він хотів од вас?
— Щоб я його тримала в курсі усіх наших досліджень, пов'язаних з Арканумом, а також із тим, як посувається переклад…
— «КаеС»?
Данка розсміялася:
— Він мене тим «КаеС» просто таки дістав! Якийсь маразматик, вам не здалося?
— На відміну від вас, я мав значно більше можливостей вивчати таких людей, і скажу вам, що все те, що нам здається за чисту монету, — гра, якою вони змушені оволодівати досконало. Надто Книш, який за віком мусив ще працювати і в КГБ.
— Неймовірно гидкий тип. Таке враження, що, дивлячись на людину, він її роздягає.
— Ну, це нормально, коли чоловік роздягає поглядом вродливу жінку.
— Ви теж мене роздягали поглядом? — засміялася Данка.
— Це було на Чортовій скелі, — відповів Ярош усмішкою. — Я вас роздягнув і вдягнув. Зараз ви одягнені, можете не соромитися.
— Ой, дякую, а то я запереживала. — Раптом вона нахилилася до Яроша і прошепотіла: — Я вам щось скажу, а ви усміхайтеся і не піднімайте очей. Зіграємо в інтим. Отам на вулиці походжає чоловік і вдає, що розмовляє по мобілці, а насправді він чекає, коли звільниться якийсь столик. Він мене пас ще від університету. — Відтак вона сіла рівно і продовжила: — А коли я заявила цьому Книшу, що не збираюся нічого такого робити, то він сказав, щоб я спочатку порадилася з татом. Я спитала, до чого тут тато. А до того, відповів він, що через мою затятість тато може уже більше ніколи на державну посаду не потрапити. Розумієте?