Сонце зайшло і не сказало, чи повернеться. У ту першу ніч совєтської окупації з 22-го на 23-тє вересня Львів не спав, лунали постріли, крики, грабіжники, скориставшись безладом, метнулися до ювелірних і годинникових крамниць, вони нічого не боялися, бо мали зброю, якої тоді по всьому місту валялося цілі купи, навіть більшовики остерігалися втручатися. А наступного дня Львів прокинувся вже від зовсім інших незвичних звуків. Не чутно було усіх тих голосів, якими жило місто дотепер, бо навіть за ці десять днів оборони місто не здавалося, з усіх сил намагаючись переконати своїх мешканців, що воно насправді не змінилося, живе і пульсує, тішиться життю, як і колись, але тепер то вже було місто переможене, впокорене і полонене, місто-невільник, смуток і зневіра з'явилися на обличчі львів'ян.,
Коли загорілася від бомби славетна горілчана фабрика Бачевського *, люди кинулися рятувати той неоціненний скарб, який вона продукувала: горілку, лікери, наливки виносили ящиками і торбами, мішками і ряднами,
як мурахи, що рятують свої подушечки, на ту пору нагодилася й чота красноармійців і, побачивши таке диво, й собі метнулися рятувати народне добро, залишивши одного бійця вартувати амуніцію, і треба сказати, що чинили вони це воістину героїчно, бо фабрика не просто горіла, а ще й вибухала і стріляла полум'ям у небеса, а ноги слизькали на горілчаних струмках, і струмки ті теж спалахували синім вогником та часом радісно лизькали чоботи. Та на відміну під львів'ян, які відразу ж із тим порятованим скарбом зникали, утікаючи по хатах, бійці легендарної армії не мали куди горілку нести і складали її побіля вартового з амуніцією, поки спохопилися, що врятували її цілком достатньо, аби їм цей подвиг зарахували і тут, і на родінє, та й сіли біля ящиків пити, пили з горла, закрутивши пляшку гвинтом так, аби горілка, вливаючись у горлянку, теж крутилася без булькання й вихлюпування, однак цілюща рідина таки вихлюпувалася й текла їм по бородах, по грудях, по штанах, у чоботи, але вони не зважали, а пили так, мовби то був останній день у їхньому житті, а за якихось півгодини усі вони так сп'яніли, що вже нічого не тямили, одних чогось понесло до паркана на протилежному боці вулиці, і вони, вхопившись за штахети, стали його розхитувати, а потім попадали у фосу, другі полягали біля амуніції і захропли, як підсвинки, а треті тинялися вулицею, розкинувши руки, і намагалися зупинити людей, що волочили горілку, відтак усі вони ледь не водночас почали ригати, вивергаючи з себе різнобарвну смердючу суміш, у якій вгадувалася неперетравлена перловка, кукурудза, червоні, помаранчеві й зелені шкірки помідорів, кісточки кавунів, розжовані яблука і навіть шкаралупа яєць, і ось саме тоді, коли вони уже, залляні на трупа, лежали хто де, притарабанився з возиком Йоськів стрийко Зельман Мількер, який хоч і був комуністом та членом КПЗУ, але при своєму розумі, бо, коли совєти перестали давати гроші закордонним комуністам, багато хто емігрував у країну своїх мрій, у той Едемський сад, який обіцяли Лєнін і Сталін, поїхали й члени КПЗУ, але всі вони в 1937-му були ліквідовані, як імперіалістичні шпигуни. Зельман був мудрий, волів плекати Едемський сад коло хати, але коли прийшли визволителі, то зібрав ще зо три десятки мрійників про комуністичний рай та пішов вітати визволителів із квітами і прапорцями, які вирізав з червоної штори, а що матеріал був грубий, то прапорці не хотіли тріпотіти на вітрі, а звисали, як псячі хвости. Зельман, який уже зробив зі своїм возиком кілька успішних наворотів, побачивши вісім п'яних, як беля, бійців, не міг стримати свого полум'яного комуністичного пориву і при допомозі кількох охочих завантажив двох вояків на свого возика та відвіз до хати, а там вони уже з дружиною Ривкою занесли їх до вітальні і вклали на підлогу. Отак він перевіз до себе і решту славних червоноармійців разом із їхніми гвинтівками і врятованою для народу горілкою, і так ото мрія його життя збулася — у його хаті відпочивали сном праведників довгоочікувані визволителі, вартові пролетаріату. Але сам Зельман заснути не міг, йому хотілося зробити щось надзвичайне, щось таке, аби визволителям запам'яталося на все життя, тому пішов у сад і, хоча його Ривка заламувала руки і яйкала, бо не поділяла його прогресивних поглядів, нарвав цілий букет хризантем, жоржин, троянд і чорнобривців, порозпихавши їх у вази, тихенько заніс до вітальні, однак не заспокоївся на тому, бо згадав, що ростуть у нього ще й пізньоцвіт, безсмертники, стокротки, лілії, то він і їх нарвав і, порозпихавши уже в баняки та відра, знову ж таки тихенько заніс до вітальні, а потім ще довго не міг заснути, фантазуючи собі, яке чудове пробудження чекатиме улюблених визволителів, які принесли на своїх багнетах волю і рівноправ'я трудящих. Прокинувся він досить пізно, сонце уже разило очі, а Ривка немилосердно калатала кохлею *, розмішуючи у виварці горохову юшку, якою збиралася годувати гостей. Зельман поцікавився, котра година, і дуже здивувався, що гості ще сплять, але вирішив, що тут нема нічого дивного, бо визволителі мусили добряче натомитися у своєму визвольному поході, і попросив Ривку, аби не так радісно калапуцькала в баняку, на що Ривка назвала його мішіґіном * і постукала себе мокрою кохлею по лобі, очевидно, натякаючи, що Зельман з'їхав із глузду з тією гостиною і з тими квітами, бо тепер не буде що дорогій родині на цвинтар занести після того, як він обчухрав усі грядки, але час ішов, а з вітальні не долинало ані звуку, тоді врешті Ривка не витримала і, відіпхавши свого чоловіка так, що він беркицьнув на канапу, відчинила двері. У ніс їй відразу вдарили фантазійні пахощі осінніх квітів, весь той букет запахів, який за ніч скомпонувався у дивочуйний коктейль, аж голова замакітрилася, але свідомості вона не втратила, помітивши, що славні визволителі все ще продовжують спати, і коли вона кашлянула, вони все ще спали, Ривка вийшла з вітальні, похитуючись і тримаючись одною рукою за голову, а другою намагаючись намацати стіну, і якби її не підхопив чоловік, могла б і впасти, щойно тоді він почав здогадуватися, що щось не в порядку, що бійці сплять якимсь неприродним сном, посадивши Ривку на крісло, він підскочив до найближчого бійця і торкнувся його руки, рука була зимна, обличчя — зимне, жах скував серце Зельмана, він розчахнув обидва вікна навстіж та почав обмацувати солдата за солдатом, усі вони були закоцюрблі, бо мертві, і хоча смерть їхня була прекрасна, куди приємніша, ніж на полі бою, адже задихнулися вони найпрекраснішими ароматами осені, але Зельман, вилетівши з вітальні з божевільними очима, уздрів іно божевільні очі Ривки і пролопотів: «Нам гаплик!», і Ривка з приреченим виглядом згідливо кивнула, миттю зів'янувши, як осіння квітка, і теж усвідомивши, в яку халепу вони потрапили, бо вісім
бійців Червоної армії жодною випадковістю не витлумачиш, «на ліцо» терористичний акт, праця на японську розвідку і спроба контрреволюційного перевороту. Зельман обхопив голову руками і гарячково думав, як виплутатися з такої трагічної ситуації, і не надумав нічого іншого, як помчати на крилах розпачу до мами Йоська, а Ґолда, зачувши новину, не могла не поділитися нею з подругами. Отже, зібралося в нашій хаті добре товариство — я, Йосько, Ясь, Вольф і всі наші мами на чолі із Зельманом. На столі перед нами лежало вісім червоноармійських посвідчень. Для початку Ріта, як найпринциповіша, підвела риску: чота сержанта Кузькіна полягла смертю хоробрих разом із сержантом Кузькіним, і якщо досі ніхто по них не зголосився, отже начальству й невідомо, куди вони поділися.
— Ай, Ріта! — аж сплеснула руками Ґолда. — Яка ти мудра! Ти мені то просто з язика смикнула! Можна не хвилюватися, за ними ніхто не прийде.
— Ну, то так, — сказав Ясь, — але що далі робити з тими трупами? То ж не оден і не два, а цілих вісім.
— Їх треба поховати, — сказала моя мама. — І я навіть знаю як.
Навіть не конче було, аби вона при цьому промовисто зиркнула на мене, я відразу дошолопав, куди вона хилить, але я потряс головою і сказав, що ні за які скарби не піду до пана Кнофлика, бо відколи він збзікував, з ним важко порозумітися. Але Зельман заломив руки і так благально поглянув у мої очі, а пані Зельманова пообіцяла великого начиненого карпа і цибульового пляцка, аби-но я лише пішов, що я скрушидуха погодився.
— Орцю, — сказав Зельман, проводжаючи мене за двері, — повідж му, жи я ся розрахую цьмаґою. Бо і так стільки не вип'ю, скільки до хати привіз.
Яким же було моє здивування, коли я застав пана Кнофлика при гарному настрої, у випрасуваному одязі, гладко зачесаного і поголеного, уздрівши мене, він пішов одразу назустріч з розкинутими руками й обняв мене:
— Прокрістепана! Сакра-кумакра! Кого я бачу! Тебе, камераде, мені послали шестикрилі херувими. Знайомся, це моя дружина Ленка, — і потягнув у глиб приміщення, де біля оздобленої ружами домовини порядкувала дебела білявка з пишними персами і не менш пишним животом. — Бачиш? Бачиш? — гладив він дружину по животику. — Нарешті буду мав Іржика або Власту.
Його радість була зрозуміла, адже покійна Власта не могла мати дітей, а тепер пан Кнофлик як на світ народився. А там далі самозаглиблено шурхав гимблем пан Боучек і щось собі наспівував під ніс, я помахав йому рукою, але то було однаково, що махати вербам при дорозі.
— Як добре, що ти прийшов, мені тебе бракує, — торохтів пан Кнофлик, — твого естетичного ставлення до справи, твого поетичного дару, з яким ти підходив до кожного покійника. Можеш хоч зараз братися до роботи. Маю для тебе ексклюзив: чудовий, сексуальний, свіжесенький труп оперової співачки з янгольським голосом, яка виглядає так, що, здається, ось-ось заспіває арію Аїди. А чому? Чому вона так чудово виглядає? Бо була мудра і передбачлива і не повісилася, не втопилася, не викинулася, не отруїлася якоюсь гидотою, яка б спотворила її делікатні риси, а гарненько залізла в теплу ванну в готелі «Жоржа» й акуратно потяла собі жили на руках. Оце я називаю найвищою ознакою шляхетності й естетизму! Як сказав поет, краса врятує світ.
Я ледве зупинив нестримний потік балаканини пана Кнофлика, повідомивши йому про тих вісім покійників, які раптом упали нам на голову…
— Прокрістепана! Боже, яка радість! — сплеснув у долоні пан Кнофлик і звернув свій вдячний погляд у небо. — Недарма мені снилося вісім линів, які я упіймав голими руками у власному ліжку! А в мене, абисьте знали, є якраз вісім домовин вищої якості.
— Пане Кнофлик, ці вісім небіжчиків не прості небіжчики, — додав я пошепки. — Це наші визволителі.
Пан Кнофлик вмить роззирнувся, схопив мене за руку і потягнув до свого кабінету і, посадивши біля себе, наставив вуха.
— Ці славні наші визволителі загинули, як герої, — продовжив я. — Рятуючи легендарну горілчану фабрику Бачевського, вони полягли смертю хоробрих.
— Тедка йо! Так-так-так, — пожвавився пан Кнофлик, — дуже цікаво. Ми влаштуємо для них величний тріумфальний похорон. Я найму хор жіночої гімназії, вони вберуться в білі грецькі туніки з вельонами і віночками, мовби то ідуть зрозпачені наречені, і будуть, заламуючи руки, оплакувати героїв, як то робили троянки, оплакуючи троянців.
— Пане Кнофлик! Дайтеся на стримання! Герої померли справді, як троянці. Але троянським конем виявилася горілка. Це вона поклала їх трупом. Вісім, як скло, товариства лягло.
— Їх треба поховати на жидівському цвинтарі, як жидів. Пан Зельман Мількер усе оплачує. Горілкою.
— Чудово. Бо тоті наші злоті скоро на сміття перетворяться. То ті покійники були жидами?
— Чи хтось може бути на сто відсотків певним, що він бодай трохи не жид?
Пан Кнофлик похитав головою в глибокій задумі і сказав:
— Кдєпак *! Навіть я не можу. Але вісім домовин, які будуть в один час їхати на цвинтар, можуть привернути увагу. Нині до мене заходив якийсь чубарик * зі звіздою на шапці і сказав, що я вже не директор, бо досить мені гнобити пролетаріат. Тому директором тепер буде представник пролетаріату товариш Боучек. Я ніц не мав проти. Товариш Боучек і так глухий, як пень, а тому я іно головою кивав і вигукував: «Долой буржуїв і попов!» Усе чудово складається, я буду мав святий спокій, а товариш Боучек буде ходити на збори, мітинги і дифіляди. Ага… то як нам з тими домовинами бути?
— Справді це надто ризиковане видовище. А може, ми їх поховаємо, як жидів, у білих простирадлах без домовин? Тоді ви усі вісім трупів поскладаєте у своєму катафалку штабелями і вісьта-вйо.
— Так теди йо! Так і зробимо. Тільки годилося б іще, аби за катафалком йшла дорога родина в траурі. І щоби хтось таки плакав. І як я вже не зароблю на домовинах, то бодай на вінках, нє? — Пан Кнофлик поклав на столі перед собою картку паперу і рахівницю та почав робити калькуляцію. — По два вінки на кожного — шістнадцять вінків з чорними стрічками. Плюс вісім букетів, вісім свічок… Свічки парафінові чи лоєві?