Танґо смерті
Шрифт:
Книш витріщив очі.
— Так-так, нехотячи. Я лише прикрасив квітами кімнату, у якій вони спали після перепою. Але квітів виявилося забагато. От ми і поховали їх у двох могилках у вигляді жи… пробачте, євреїв, як тепер прийнято казати. Можу могилки показати. Пора б уже там якусь тумбу червону встановити. А хочете, я вам на їдиші прочитаю вірш Іцика Манґера *? Я ще зі школи пам'ятаю.
Роздвоєний Цибулько уже навіть наморщив чоло і наготовився декламувати, коли його зупинив Книш:
— Стривайте. Поясніть мені одну річ. Коли ваше друге «Я» вели на розстріл, що воно перед смертю чуло?
— Що чуло?.. — чоловічок замислився. — Що чув… Та йой! Крики і ридання — от що я чув. Нас було кілька тисяч, розстрілювали партіями, і жінок, і дітей… Усі плакали, скиглили, дітей намагалися заспокоїти… Страхіття…
—
— Ще кулеметна черга була. Це останнє, що я почув.
— А музика? Музика була?
— А-а, музика? Ну, звісно ж — оркестра грала. Але, знаєте, вона грала постійно, безперестанку. Ніхто вже й уваги не звертав. Це вже як шум вітру чи шелест дерев.
— Чи не можете пригадати, що саме грала оркестра?
— Марші якісь… Вільгауз *, наш комендант, дуже марші любив.
— А танґо?
— Танґо… було й танґо… Це вже Рокіта наполягав, аби танґа грали. Тож і небіж мій там грав — Йосько! Ви б нас звели докупи, то я б вам відразу довів, що не брешу.
— Добре, — сказав Книш, закурив і постукав запальничкою по столу. — Тепер пригадайте момент, коли ви усвідомили, що в вас вигулькнуло оте друге «Я».
— Я й сам не знаю. Ото йду собі вулицею, іду, аж раптом — бац! — і клямка! Я вже не той, ким себе вважав стільки років. Тобто той, але не зовсім.
— Ви щось почули в той момент? Може, якісь звуки…
— Звуки… Мене ледь джип не переїхав. «Міцубісі-паджеро». Коли він забібікав, я аж підскочив. А, між іншим, переходив на «зелене». Це мене вивело з рівноваги, перед тим я почувався цілком спокійно, думав собі про щось приємне. А коли перейшов вулицю, відчув, як у мене тиск підскочив. Не знаю, чи ви чули, що «паджеро» на латиноамериканському балаку означає «підарас». Мене всього аж затрясло від люті. І отоді це сталося, я хотів було гукнути йому вслід: «Ти, паджеро!», а закричав щось зовсім інше: « Мамзер !* Мішіґін!» Уявляєте? А тут раптом чую — щось напливає на мене… Так, знаєте, ніжно-ніжно, щось мене вгортає, мов лялечку шовкопряда… Я завмер і тоді усвідомив, що грає скрипка. Я, звичайно, музику люблю, але ніколи не прислухався до вуличних музикантів. А тут завмер, стою і вбираю її в себе, як сонячну ванну.
— А хто грав? Бачили?
— Ні. Скрипка грала десь оддалік. Я навіть не знаю, звідки долинала музика — з вулиці чи з відчиненого вікна.
— Де це було?
— Якраз біля церкви Анни.
— Ближче до Клепарівської?
— Так, я саме перейшов на той бік вулиці. І тоді, власне, став іншою людиною. Якась сила потягнула мене на Замарстинівську, бо я був переконаний, що живу якраз там, але коли застукав у двері мого помешкання, то побачив незнайомих людей. Тоді я домізкував, що щось тут не так. Я вибачився, вийшов, обнишпорив кишені і, на щастя, знайшов неоплачену квитанцію за газ. Тоді я подався за вказаною адресою і потрапив додому. А відтак посипалися на мою голову всі інші клопоти. Ви ж бачите, що я не божевільний? Поговоріть, щоб мене виписали. Якщо ви наполягаєте, я можу тримати оці нові свої знання при собі. Єдине, що хотів би, — це зустрітися з Йоськом. Моїм коханим небожем.
— І що ви йому скажете? Що воскресли, як Лазар?
Книш підвівся, узяв папку під пахву і попростував до дверей, а чоловічок кричав йому вслід:
— Не залишайте мене тут! Не залишайте! Я готовий усе забути! Чуєте? Усе! — і пошепки додав: — Крім мого коханого Йоселе…
Y
Тепер скористаюся зі щоденника Йоська і старанно перепишу те все, що відбувалося у місті, коли я сидів у цюпі. Йосько, якого мали арештувати, як і Лію, сховався на стриху і просидів там цілий місяць.
«Удосвіта 22 червня 1941 року Львів почав знову, як і у вересні 1939-го, стрясатися від вибухів, у небі загуркотіли німецькі літаки, і бомби впали на вокзал та Скнилівський аеродром, поліг у руїні пасаж Міколяша з двома десятками глядачів, що перебували в кінотеатрі, хоча летуни цілилися на Головну пошту, але схибили, і на додачу знищили ще й церкву Святого Духа біля пошти, а разом із нею ще три сотні будинків. Фронт ще й не наблизився до міста, а висока еліта визволителів кинулася тікати, пакуючи на вантажівки награбоване добро — килими, покривала, люстри, постіль, сервізи, картини, посуд, одяг… Ці вантажівки скидаються на піраміди, а що пакувалися поспіхом,
Майор, який стаціював у стрийка Зельмана, розрахувався з ним і сказав, щоб витратив усі гроші на харчі. У місті паніка, водотяги пошкоджені, води вистачить хіба на два тижні.
Настає ніч. Смуги світла перетинають небо. Трамваї стоять.
24 червня, вівторок. Учора я стояв на Казимирівській навпроти Бригідок і грав на скрипці. Мене ніхто не чіпав, бо я передбачливо вбрав чорні окуляри, а під ногами в мене лежали костур і капелюх, люди кидали мені копійки, а я грав для Орка, Яська і Лії в надії, що вони почують і їм буде не так страшно. А нині рано прибігла тітка Ривка і сповістила радісну новину: Лія врятувалася, також вдалося втекти Ясеві й Оркові. Господь вислухав мої молитви».
Ми покинули наш сховок 29 червня, коли настала друга червнева неділя війни. На вулицях панував величезний рух, міліцейські будки опустіли, авта стояли в корку. Вже цілий тиждень тягнулися безперервні валки большевицького війська, повзли гармати і танки, обличчя вояків утомлені і похмурі, в очах читався страх і нерішучість, уже ніхто не кидав на натовпи львів'ян переможні погляди, не намагався забалакати, військо сунуло мовчки, і мовчки стежили за їхнім відступом люди, одного лише разу почувся вигук когось із натовпу, і стосувався він полонених польських вояків, які брели з лопатами і кирками на плечах, на головах ще мали «рогатівки», які вирізняли їх з-поміж інших, бо одяг був запилюжений і вицвілий, а ноги збиті, без чобіт і черевиків, пообмотувані різнобарвним ганчір'ям. «А їх чого ви тягнете за собою? Відпустіть!» — гукнув хтось, але на його погук вартові, що пленталися обабіч полонених, не звернули жодної уваги, зате звертали увагу, коли хтось із львів'ян намагався передати полоненим кусень хліба або цигарки, тоді враз зблискував на сонці багнет і лунав окрик «Нельзя! Атайді! Назад!» А за полоненими поляками йшли сільські хлопці, яких силою вчора забрали до війська, вбрані в цивільне, кожен ніс на плечах якусь торбину, очі їхні знервовано бігали, мовби шукаючи змоги втекти, але і їх вартували теж.
Люди ставали навшпиньки і чекали, коли ж з'являться полонені німці, але їх не було, а пополудні натовп уже почав розбрідатися, незважаючи на спеку й духоту, вікна кам'яниць зачинені, хоч ніхто того не вимагав, але недавній досвід підказував, що краще не висовуватися, надто, що з різних кінців міста долинали постріли й вибухи, а кілька днів тому, коли надто цікаві городяни стежили з вікон на площі Більчевського за большевицькими автами, кулеметники обсипали їх рясним вогнем. Вулицями тепер швендяло лише міське шумовиння, батяри і злодії, вони любили ризик, надто, що в крамницях залишалося чимало добра, от на тих тихих вуличках, якими не рухалася армія, і кипіла мурашина робота: виламували залізні штаби й грати, виривали двері і вікна, вдиралися всередину і тягли все, що в руки попадало, а при цьому не обходилося і без бійок, виривання з рук одне в одного, усі раптом забули, що вони люди, й вели себе, як звірі, шарпалися, дряпалися й кусалися, всюди біліло розсипане борошно, хрумтіли під ногами цукор і сіль, ноги заплутувалися у сувоях перкалю, слизькали на брусках мила, а потім люди розбігалися, а натомість залишалися потрощені столи й полиці, дехто мовби тамуючи свою лють, спричинену большевицькою окупацією і тривалими стояннями в чергах, на прощання ще й підпалював крам, і їдучий дим волочився вулицями, а полум'я пожирало все, що вдавалося пожерти, вояки дивилися на ці спалахи вогню і не втручалися, думаючи, що все іде за планом, ворогу не повинно дістатися народне добро. Що ближче до вечора, грабунки наростали, а ті, що не брали в них участі, не могли надивуватися, звідки отой весь товар береться, якщо, його ніде не було, а якщо й було, то викидали його на кілька годин, і він знову зникав. Ті, що зробили першу ходку з награбованим, верталися уже з лантухами, виварками, відрами, коцами, дитячими візками, прихопивши з собою родину, і старих, і малих. Передусім розхапували харчі, але й бочки з пивом теж не пропадуть, як і горілка, то тут, то там гуртувалося уже веселе товариство біля такої бочки і причащалося, наливаючи собі у баняки, вази, капелюхи і жмені… Ми з Ясем, Йоськом та нашими мамами теж вирішили не ловити ґав і почали тягнути, що тільки можна — борошно, крупи, макарони, мило, сіль, цукор, сірники. Йосько приволік цілий сувій ситцю і поділився з нами.