Танґо смерті
Шрифт:
— А він що?
— Виявилося, що ці джерела легальні. Окремим науковим бібліотекам було дозволено отримувати наукові журнали з закордону. Звичайно, ці бібліотеки були не в нас, а в Москві. Та й, зрештою, у тих джерелах були тільки знімки арканумських текстів, нічого більше, бо ніхто їх не міг розшифрувати… От він і шастав туди і копав, копав… У Москві і Берліні Арканумом займалися ще з 30-х, роками билися над розшифровкою. Але мета була яка — розшифрувати тексти і використовувати, не обнародуючи. А він сам усього добився, опублікував, прославився… Ну, та тепер уже інша ситуація. Мусимо перехопити.
Книш, вочевидь, відчувши всю значущість своєї персони, якщо сам генерал вгощає його, закинув ногу на ногу й закурив, потім перехилив чарку і сказав:
— У нас був такий план. Підсунути йому студентку, яка а) буде вродлива, б) буде мати вразливі місця, завдяки яким на неї можна буде натиснути. Ми знайшли таку студентку методом глибокого
— Ну, це ви дарма. Не той час.
— Да-а, було колись! Один дзвінок — і питання вирішене.
X
Незабаром визволителі почали визволяти львів'ян з їхніх помешкань і майна, вони приїжджають з цілими родинами, маючи лише одного чи два картонних чумайдани, і здобувають собі помешкання, зазвичай брутальною силою за допомогою міліції. Почалася епоха уплотнєнія, господарям залишають одну-єдину кімнату і перетворюють помешкання на комуналку, і це в кращому випадку, бо, коли рушили транспорта на схід, то для того, аби потрапити в списки на вивезення, не конче було проявити себе ворогом пролетаріату, досить було мати будинок чи помешкання, яке сподобалося якомусь начальникові, або мати гарні меблі, і тоді усій родині пропонували по-доброму спакувати пару валіз і самим ушиватися подалі від центру, хоч і в землянку, або забирали серед ночі, кидали в товарняк і відправляли в Казахстан. А поселившись у новому помешканні, визволителі найперше викидали з нього книги в підвал — і ті, що «на нєпанятнам язикє», і ті, що «на панятнам», але видані українськими націоналістами — пізніше, взимку, вони палили ними грубки. Особливу ненависть у братів зі сходу викликали дзеркала, які нізащо не бажали розлучатися з відображеннями своїх колишніх господарів і з часу до часу жахали несподіваними видіннями, мовби не з цього світу, хоча насправді таки з цього, і не один офіцер чи його баба впадали в істерику, помітивши, як у дзеркалі мигне відображення чужого обличчя або чиясь постать раптом вигулькне в глибині і зникне, аби за якийсь час шмигнути тінню знову, меблі теж долучалися до тихого опору дзеркал і не давали спокою, вони скрипіли, гучно тріскали посеред ночі, вганяючи господарів у ступор, змушуючи зриватися і прислухатися, одвірки нахабно підстерігали й підступно наставляли свої канти, об які так боляче лускатися плечем або лобом, пороги спиналися догори, щоб перечепити ногу, водотяги і каналізація забивалися, кахлі в лазничці вкривалися слизом, на якому ковзали босі ноги, а в слухавках інколи чувся шепіт, загрозливий і нерозбірливий, шепіт, який потім ще довго сидів у вухах і не вивітрювався… І тоді нові мешканці, палаючи жагою помсти, виламували паркет і розпалювали ним грубки, трощили меблі, а все, що в тих помешканнях було цінного, спродували, і отак, сплюндрувавши дощенту, переселялися відомим уже чином на друге, але й там, і там їх підстерігали полапки і пастки, і у своїй безсилій люті вони кляли цей ненависний світ, який загарбали, але не підкорили…
Тому-то й не диво, що для львів'ян неабияка втіха була роздобути за квартиранта якогось військового чи міліціянта, який би їх при потребі оборонив, ніхто вже не відчував себе у безпеці, але кожному здавалося, що якраз він і не має жодних підстав чогось боятися, так само думали й ми, аж поки прийшла до нас пізнього вечора пані Конопелька й повідомила, що ми всі троє, окрім Йоська, перебуваємо в списках на арешт. Я — бо мене вже затримувала польська поліція за підозрою в замаху, Ясь — бо вже знають, що він підофіцер, а Вольф — бо німець. Усе дуже просто. Пані Конопелька порадила цієї ж ночі зникнути і повідомила, що на станції в Зимній Воді нас буде чекати провідник. Моя мама відразу в плач, але пані Конопелька хутко її отямила і звеліла збирати вбрання, білизну та харчі, а мені наказала бігти до Яська і Вольфа.
Вуйко Яська завіз нас на авті до Зимної Води, саме світало, на колії стояв самотній вагон, біля вагона чекав якийсь чоловік у сірому плащі, він махнув нам рукою, і ми сіли до вагона, де вже було кілька людей із торбами. За якусь годину надійшов потяг, вагон причепили, і ми рушили. Їхали годин п'ять, а коли нарешті зупинилися, то при виході заплатили за переїзд. Провідник зібрав цілу групу і повів поміж хатами, городами, доки ми не зупинилися на відпочинок у якійсь стодолі,
Переночувавши в стодолі, ми довідалися, що мусимо зачекати, бо «крил» ще не було, господиня запропонувала нам обібрати «крумплі», так вона називала бульбу, а як доплатимо, то дасть ще й м'яса. Коли стемніло, надбіг провідник, звелів брати бесаги і швидко йти за ним. У човні була купа якихось мішків, очевидно з контрабандою, так що ми шестеро з провідником ледве розмістилися, одну пару весел узяв провідник, а другу доручив мені і Яськові, Вольф мав черпати воду, яка затекла до човна. Коли ми причалили, провідник скомандував іти просто аж до закруту і не озиратися, за закрутом стояв чоловік, який звелів нам іти за ним. Незабаром ми зустріли німецького вояка, який перекинувся кількома словами з невідомим, кивнув нам головою і сказав: «Шнель, шнель, лявфен зі ґераде цум ліхт» («Швидко, швидко, біжіть просто до світла»).
Зупинилися ми щойно біля якоїсь великої будівлі, схожої на школу, у кінці довгого коридору за столиком сидів старший пан і провадив реєстрацію, ми швидко вписалися у книгу і перейшли до класу, в якому стояли ліжка з подушками і коцами та чистими рушниками. Тут ми й заночували. Вранці якісь люди привезли каву, булки з маслом, омлети і мармуляду, потім ми сіли на потяг і опинилися у Кракові, а там з головою пірнули в звичні батярські ґешефти, наладнавши контакт із краківським ґетто. Може, хтось і спробує нас осудити за те, що наживалися на чужій біді, але жодних маєтків ми не придбали, вистачало тільки на прожиття, а як на мене, ми робили добру справу, бо переправляли в ґетто харчі. Взимку 1941-го поліція нас накрила мокрим рядном, нам із Яськом вдалося чкурнути, а наш дебелий Вольф не зміг пролізти між штахетами і застряг, ми намагалися його витягнути, але по той бік була більша сила.
Минуло кілька днів, ми причаїлися і ніде не рипалися, коли це наша господиня раптом загупала нам у двері й сповістила, що в брамі стоїть якийсь німецький вояк і щось випитує у шимона, але коли я визирнув у вікно, то впізнав Вольфа — був у військовій уніформі. Я гукнув йому, і за хвилю він опинився у нашій кімнаті. Коли поліція довідалася, що має справу з чистокровним німцем, то хутенько його відправила до війська, спочатку перейде вишкіл, а відтак кудись його пошлють.
— І як то ти так застряг межи тими штахетами? — допитувалися ми його. — Ми ж бачили, що ти міг пролізти!
— Е там, я ж знав, що виплутаюся. А що було б доброго, якби я не застряг? Якби я не затулив собою вас? Ви б опинилися у концтаборі. А так вони втішилися, що мене впіймали, і всі сили зосередили на тому, аби мене висмикнути.
— Ге! — вигукнув Ясь. — Чи не хочеш ти, скурчий бику, сказати, що пожертвував собою заради нас?
Вольф скромно опустив очка і зітхнув. Ми з Ясем перезирнулися, нє — чого-чого, а такої самопожертви ми від нього не чекали. Розпрощалися ми зі сльозами на очах і продовжили свою шляхетну справу порятунку жидів від голодної смерті уже удвійку, але в травні 1941-го ми спокусилися на фест-оборудку: випала файна нагода переправити на совєтську зону цілу вантажівку гумових чобіт. І майже все вдалося, але на тамтім боці наші колеги, якщо їх можна так назвати, вирішили, що дешевше буде нас здати міліції, як із нами розрахуватися. Коли ми переправляли човном останню партію чобіт, нас на березі вже чекали, а за кілька годин ми вже вдихали запах кібля * у Бригідках. Колись простора за Польщі тюрма аж тріщала від великої кількості ув'язнених, переважна більшість яких були політичними.
Спочатку ми з Яськом вважалися звичайними кримінальниками, але енкаведисти дуже скоро знайшли дані про те, що я був арештований поляками за підозрою в атентаті, і я вже став політичним, мене перевели в камеру, набиту людьми так, що ми мусили увесь день лише стояти, уночі при яскравому світлі ми сідали, розкинувши ноги, а між ногами сідав другий, у того між ногами третій і так від стіни до стіни. Немилосердно діймали воші. Більшість складали українці, прості селяни, священики, учителі, було серед нас і кілька польських поліцаїв, усі вони мали вирок смерті, і всім їм дали папір та олівець, аби писали прохання про помилування на ім'я Сталіна, вони справно писали, вірячи, що то щось поможе, але усіх їх по черзі розстріляли під гуркіт моторів. Ще були офіцери, які намагалися утекти до Румунії, прийшли вони в камеру в гарних чоботях, але після перших допитів повернулися у капцях.