Танґо смерті
Шрифт:
30 червня, у понеділок німці вже вступили до Львова. Я вийшов у місто і побачив, як люди зустрічають їх з квітами, дівчата роздають усім по квітці, а то й цілі букети, обнімають і цілують, і не лише українки, а й польки, ба навіть жидівки, мені й самому хочеться потиснути руку якомусь воякові, який визволив нас від тієї большевицької напасті, але щось мене стримує. Лунають вітальні вигуки й оплески.
За передніми відділами німецьких вояків промаршерував український відділ з бадьорою піснею на устах, то були самі молоді хлопці, які втекли з Галичини перед приходом Червоної армії, усі, як дуби, високі, здорові й добре вбрані, у кожного на плечі короткий кріс, а передні несли на ременах скоростріли. Так само браво виглядали і німецькі вояки, вони крокували вільно й невимушено, теж усі молоді, їхні ясноволосі кучері не прикриті ані шапками, ані шоломами, коміри у всіх розстебнуті, рукави закочені. Жодна армія ніколи не вступала так у місто. І вони теж співали щось веселе,
Люди раптом ожили, повбирали святковий одяг, багато хто почепив синьо-жовті стрічки, уже ніхто не мусив вдавати з себе пролетаря, всюди чути «Слава Україні!», ось уже й синьо-жовті прапори з'явилися, студенти-хеміки з політехніки виготовили жовту фарбу і фарбують тканини, бо синю тканину ще можна дістати, жовтої ж — нема, а дівчата сидять і шиють прапори, за ними прибігають інші студенти і негайно вивішують на центральних вулицях.
Але над ратушею розвівається червоний прапор зі свастикою, над брамою ратуші теж, щойно ополудні над брамою обабіч німецького прапора з'явилися два українські і на вежі на чотирьох рогах. На Оперному театрі — німецький прапор. На Гетьманських Валах уже встигли спалити пам'ятник совєтській конституції.
Чутка про помордованих в'язнів у львівських тюрмах розлітається миттєво, до нас прибігла вуйна Олена і сповістила страшну новину: вуйко Льодзьо, виявляється, опинився в тюрмі на Лонцького, арештували його за кілька днів до початку війни, і от ми з мамою і вуйною біжимо на Лонцького, відразу за головною поштою тлуми люду, перед брамою пошти стоїть українська міліція з опасками і карабінами, а ближче до тюрми чути трупний запах, люди розповідають страхіття. Німці не боронять заходити на терен тюрми й поглянути на звірства недавніх визволителів. Таке враження, що ти потрапив у пекло або ж в одну з картин Брейгеля чи Босха, — гори замордованих в'язнів, не тільки чоловіків, але й жінок, дівчат, ба навіть дітей, дівчата усі перед смертю зґвалтовані, деякі розіп'яті на стіні, почеплені на гаки, кілька малих дівчаток насаджені на палі, з дівочих піхв стирчать пляшки, залізяки, патики. Один львівський священик лежить з виколотими очима, другий — прибитий цвяхами до стіни, з розпоротого живота вивалилися і звисають червоні нутрощі, і я впізнаю нашого вуйця — отця Мирослава, якого перевели з Бригідок на Лонцького, і не можу надивуватися — яке прекрасне і яке спокійне його обличчя, хоч і прийняв він таку мученицьку смерть, і я, дивлячись на нього, перехрестився, мов до розіп'ятого Ісуса. Скрізь розкидані папери, протяг вривається у вікна і двері й підкидає їх. Усюди панує важкий сопух, кожен, хто заходить сюди, притуляє до обличчя хустинку, неможливо витримати тут довше, як кілька хвилин, а люди прибувають і прибувають, і вже не тільки львів'яни, а й селяни, деякі прибули своїми возами і, упізнавши когось із рідних, виносять і кладуть на воза, чоловіки роблять це мовчки й похмуро, а жінки кричать в істериці, кленуть убивць і запитують у Бога: «За що!», але Бог і цього разу мовчить. Вози від'їжджають, за ними ідуть похнюплені родичі, львів'яни зупиняються, скидають кашкети й капелюхи, хрестяться, як під час зустрічі похоронної процесії.
Німці пригнали жидів виносити трупи з тюрми, серед них я побачив і Йоська, в його очах був такий переляк, що я підступив до німецького офіцера і сказав:
— Це музикант, композитор. У нього руки не пристосовані до такої праці. Чи не можна б його відпустити?
Офіцер поглянув на мене зі здивованою посмішкою:
— Фізична праця ще нікому не зашкодила.
З його вимови я зрозумів, що він австрієць, і продовжив:
— Ви б знали, як він виконує Штрауса! А Гайдна!
— А ви хитрун! — засміявся офіцер. — Ви здогадалися, що я австрієць, і тепер намагаєтеся мене розчулити? А що б ви робили, якби я виявився пруссаком?
— О, тоді б я пропав! — сказав я, натякаючи на те, що прусська музика відома хіба фахівцям.
— Гаразд, покличте його.
Коли Йосько підійшов, я помітив, як тремтять у нього пальці, офіцер запитав:
— То ви музикант і композитор? І любите австрійську музику?
Йосько відразу здогадався, про що мова, і закивав:
— Люблю понад усе. Вона така життєстверджуюча, така світла…
— І хто вам з австрійських композиторів найдужче подобається?
— Ігнац Якоб Гольцбауер, — гордо продекламував Йосько, аж офіцер отетерів.
— Справді? Я ніколи про нього не чув.
— Він народився у 1711 році у Відні, був диригентом оркестру віденського Бурґтеатру, надвірним капельмейстером у Штутґарті і в Манґеймі, де й помер у 1783 році. Написав шістдесят вісім симфоній, двадцять одну месу і тринадцять опер, серед яких «Син лісу», «Ґюнтер фон Шварцбурґ» і «Танкред», — проторохтів Йосько, як по писаному, і, може, продовжував би далі, але офіцер, вочевидь, ошелешений, зупинив його:
— Можете йти. Маєте гарного товариша.
Йосько пішов, а під ту пору людей уже перестали пускати в приміщення тюрми, бо жиди вже всіх винесли на подвір'я, а звідти почали виносити і
— Ой, Господеньку! Ой, Божечку мій милий! За що ж він такі муки стерпів! Юрасику мій! Де твої ясні очка!? Де твої білі зубчики! Де твої золоті кучері? Чорти кляті з пекла! Що ж ви наробили! Щоб вас земля не прийняла!
Плачі лунають звідусіль, і прокльони, прокльони, прокльони… Раптом, коли уже з подвір'я всі трупи забрали, розтинає повітря крик — на подвір'ї відшукали яму, повну трупів, присипану землею. Люди хапають у руки, хто що може, будь-яке знаряддя, яким можна розпорпати землю, і ось їхнім очам відкривається ще одне страхіття — це вже не трупи, це саме людське м'ясо в лахмітті й голе, руки у всіх скручені колючим дротом за спиною, у всіх — і у дівчат також. Німці кличуть жидів і знову наказують ті трупи виймати з ями і розкладати на подвір'ї, але ніхто на це спокійно дивитися не може, до роботи беруться усі, ми з мамою теж, бо ж нашого вуйка ми так і не знайшли, в душі ще жевріє надія, що йому вдалося врятуватися. І знову тлуми людей набиваються на подвір'я, і знову приглядаються до кожного, заливаючись слізьми і прикладаючи до носа хустинки, кашкети, чи й просто долоні, бо сопух б'є в ніздрі, хтось не витримує і вертає, а що упізнати з обличчя вже неможливо, то оглядають одяг, вивертають кишені, будь-яка річ — гребінець, папірчик, хустинка, огризок олівця — може стати в пригоді. Отак і ми упізнали мого вуйка, а маминого брата лише завдяки светрові, який колись належав моєму татові, а мама власноруч нашила йому шкіряні латки на ліктях. Тут саме нагодилася і вуйна і приєдналася до хору тих плачів, що стрясали мури в'язниці. Іно моя бабуся, фахова жалібниця, плакала мовчки, дивлячись на тіло свого сина — отця Мирослава, вперше вона плакала без слів і хрестилася, коли ми знімали розіп'ятого отця і коли заправляли в живіт його нутрощі й перев'язували якимись лахами, аби не вивалювалися, і плач той був найжалобніший з усіх, які вона за свого життя відбула, бо втратила відразу обох синів, а я, ковтаючи сльози, побіг шукати воза, знайшов швидко — якраз мав їхати віз на Янівський цвинтар із тілом юної дівчини, я впрохав дядька, щоб дозволив покласти на воза й обох вуйків, дядько погодився, і ми усіх їх прилаштували навсидячки, одного біля одного, коло тієї дівчини, що мала чорні вуста, а коли віз продриготів бруківкою, то сповзла з неї квітчаста хустина, яка вкривала плечі і груди, і я побачив на місці персів страшні запечені рани, батько її ішов біля коня, понуривши очі, й не озирався, мама знову загорнула дівчину в хустину і краї хустини прив'язала до полудрабка так, аби дівчина не гойдалася. На цвинтарі таких, як ми, було чимало, трупи звозили з усіх трьох тюрем, гробарі не встигали копати ями, їм допомагали родичі загиблих, священики й монахи правили службу Божу і не могли стримати сліз.
Після тих поспішних похоронів я повертався додому, як причмелений, залишивши позаду маму і бабусю, я брів і заточувався, а перед очима стояли тіла помордованих, і та дівчина з чорними вустами, та дівчина, яку я не відразу й упізнав, така вона була потовчена і скривавлена, але там, на цвинтарі, моя мама і бабуся обмили її водою з помпи, перш ніж поховати, і я упізнав її, і захлинувся слізьми від розпачу, бо ті чорні вуста я цілував, і тих персів я торкався долонями. «Господи, Господи, — шепотів я, — а тебе за що? За що тебе, Мілю?», але не сказав я батькові, що знав цю дівчину, поміг лише йому викопати могилу і засипати, а він натомість поміг нам поховати вуйків. А дорогою я побачив сцену, яка мене потрясла. Якийсь чоловік упізнав біля церкви Анни більшовицького сексота і, як розлючений звір, кинувся на нього та почав бити, той вибіг на середину вулиці, але нападник не відставав, догнав і копнув чоботом так, що агент не втримав рівноваги і впав, нападник уже копав його і в голову, і в спину, і в живіт, а той затулявся руками, скручувався бубликом і кричав, а обабіч дороги йшли люди, хтось зупинявся, прислухався до криків, до розлючених слів того, що бив, і йшов далі, ніхто не відважувався боронити, навіть німецькі вояки, вони теж лише зиркнули на ту сцену і рушили далі, усміхаючись. І тоді я відчув, як і в мені пробуджується звір, лютий звір, який прагне крові, прагне помсти, щоб зігнати на комусь свій біль і свою розпуку.
26
Уже піднімаючись сходами до помешкання Мількера, Ярош почув згуки сварки, старий з кимсь лаявся, його голос то ставав гучнішим, то слабшав, жіночий голос щось несміливо відповідав, мовби виправдовуючись, потім зацокотіли підбори по підлозі, двері на сходову клітку рвучко розчахнулися, і вискочила з них розпашіла й розгнівана дівчина, затискаючи в руках скрипку, а услід їй летіло:
— Можете більше не приходити! З вас ніколи нічого не вийде! Краще ідіть чебуреками торгувати!