Танці шайтана
Шрифт:
Та з водою було гірше — велике кленове цебро затягло кригою. Такою водою поїти не можна.
Малий вискочив з клуні, проліз у дірку і постукав до своєї старенької хазяйки.
Бабуся наче чекала «козу».
Почала малому лицедієві щосили кричати і намагалась пояснити на мигах.
Але малий чимскорше набрав із діжки в хаті води півдійниці і потяг через діру у паркані. І так три рази.
Стара тільки за голову хапалась. Та скоро «коза» принесла назовсім дійницю і почала кланятись, низько кланятись, рачкуючи до дверей та й вискочила на подвір'я.
А
Стара кілька разів перехрестилась, визираючи на дорогу. А коли повернулась до хати, то довго молилась перед МиколоюУгодником і просила допомогти правим і покарати злодіїв…
Тим часом чоловік у кереї завітав до кузні, що стояла на південь від східної брами.
І діло тут він робив разом з ковалем, для початку поклавши йому на ковадло жменю срібняків і передавши привіт з Великого Лугу. Ну коваль, як і годиться справжньому майстрові, тільки одного срібняка лишив, останні відсунув.
— Я славному товариству хочу прислужитись не за гроші. Якби не ви, то нас би татарва, як тхорі курчат, перетаскала. А ці, — він кивнув головою на браму, — із вільних міщан крінаків би наробили.
Чоловік у кереї час від часу обертався до розчинених дверей. І слідкував за дорогою, що від містечка спускалась згори на куток повз бабину і Хвесьчині хати і далі повз старезну липу, зникала у яру, де стояли один за другим кілька водяних млинів.
Хлопчик добре пам'ятав наказ, якою дорогою поспішати до села. Спочатку він проскакав чвалом, розкидаючи бризки снігу і криги. Шляхом через греблю. І почав підніматись шляхом, що все йшов угору.
І розумний кінь Лиско сам із чвалу перейшов на рись, а тоді і й на широкий крок.
Ось нарешті підйом скінчився і постелилась рівна дорога. Знов Тимко пустив коня чвалом. Бо так уже хотілось пошвидше прибитись під захист добрих людей у теплу хату і дочекатись, нарешті, Батька Омельна. Личину він зразу не скинув. Та й не дуже хотів скинути. А от чортів той сарафан, що весь час заплітався у ногах, та дівочий плат так хотілось пошвидше викинути! Та все то дурниці! Головне, Батько Омелько живий і, нарешті! повернувся з походу. І його, своє соколя, знайшов і під личиною, і під дівочим убранням, та ще й під чужинецьким!.. Ні, він таки найсильніший характерник!..
І так весело мчав хлопчик на своєму відвойованому конику по рівній, мов блят, дорозі. І коник, що застоявся за ніч, наче відчував насолоду від вільного бігу під таким легким верхівцем.
Хлопчик тільки
Розмахував широко розкритими руками і гарлав під личиною.
— Батько все знає! Батько все знає.
Та так. захопився, що і не схаменувся, як з-за ясенів, що чорніли вартою над перехрестям, вискочили важкі сани. І на тих перевеслами випатрані і обсмалені свині. Коли проти саней поскакав половий кінь із колядницькою козою в сідлі, дядько нерехрестився і погнав щосили до містечка. Треба було встигнути віддати свиней сотниковим нахолкам.
Гнав щосили коня з гори. Бо і кінь не його, і сани не його і в нього ще нічого не було свого. Бо тільки після Покрови він сюди дістався з валкою переселенців аж із під самого Ковеля.
А що був він хоч і волиняк, та проте балакучий, як київська перекупка.
То здаючи оце ще не зовсім охололих свиней сотниковим кухарям, розповів їм про «козу» вершницю. І, справжня дівка. Та ще й у якійсь панській сукні з червоними квітками. Цікаво ще от що — у личаках! Хоча, правду кажучи, тут так багато живуть, що й остання голота личаків не плете.
І треба ж щоб саме в той час на подвір'ї з'явився сотників чоловік, що повернувся з Прошкіного бенкету. Був і п'яненький і веселенький. Ще й у калиті брязкотів кількома монетами щиросрібними та срібними ложечками і срібною затичкою від срібної баклаги. Корчмар умовив його, щоб він все це взяв і поклав на місце. І ваговиті монети запхав йому в кулак за таку послугу. Сотників чоловік знав, що срібного чіпа він покладе. Ну а ложечки до весни під колодою полежать. Поки до Києва на Великдень піднімуться пані сотникова… А сміявся сотників похлібник того, що вже геть, ну геть п'яний Прошка наблизив до нього своє кругле, з гострим, мов швайка, збитим набік носом і сказав:
— Свєтлєйшій мой пан! Отойді подалеє і посмєйся! У Марьванни сєйчас срачка начньотся!
Тільки сотників чоловік став у самісіньких дверях, як Прошка підвів ведмедицю до шинквасу. Тут як із неї дрисне, як заляпотить на всі боки. А Прошка вискочив на стола і кричить:
— Я же ему говоріл — одна фляжка мальвазії, одна фляжка угорьскаво і одна фляжка родніковой води! А он, брехун, шахрай — повашему! Он же віна помєнєє, води — поболєє! Вор, вор, вор!..
Сотників пахолок схаменувся, що час бути на службі у свого пана.
Покинув він цю чортову корчму і поспішив до садиби. А по дорозі побачив: біля тину гайдуцький отаман пана Мальхаревського лежить і стогне.
— Що вам, отамане? — Спитав сотників чоловік.
— І все це через козу.
— Яку козу? Чию козу?
— Ну… оту, що з цим лицедієм і ведмедем… Це перевдягнений лицедій… хлопець… Його ловити треба… Він мені ребра перебив… Ой матінко… дихати не можу… Ребра геть вилазять…
Сотників попихач подумав: «Ага! Допився вже до зеленого змія! Як ото різник Іван згорів! Все перед гапликом кричав: «Ой ребра мені вилазять!» —… Скажи комусь із хлопців… щоб прийшли по мене… Дихати…, дихати… уповні не можу… Так він мене помордував!..