Танці шайтана
Шрифт:
— Та я чесний торгівець. Шапки шию і продаю!
— А сєльдєй ти тожє шйош?
Всі зареготали.
— Та я… та я… — заходився у гніві рудий.
— Да брехун он і ворішка! Вот можєтє тряхнуть єго шубу! І что оттуда посипітся?
І перш, ніж корчмар встиг щось сказати і вдіяти, рудий кинувся до корчмаревої шуби, що висіла в кутку за шинквасом зразу. Схопив її з кілка і простяг Прошці.
— На! Труси!
— Да ти что — сдурєл? «слі что, то скажєш, что із мєня висипалось! Вот пусть наш пан мілостівий
Сотників чоловік нехотя взяв довгу чорну шубу і трусонув. І з-за вовчої опушки рукава випали із дзвоном дві срібні ложечки та срібний чіп до сотникової срібної баклаги.
— Тепєрь все відят, что я тут нє прі чьом! А то би вопіл, что ето я подбросіл!
— Ти й підкинув!!! — Заревів у нестямі рудий. — О зохен вейн! Та що ж це робиться?!…
Корчмар метнувся до музик і кинув їм монету, щоб швидше і голосніше заграли.
Ті зразу ж щосили врізали гопака, та «вак, що у вухах залящало.
Тоді корчмар швидко вигнав рудого кудись у житло і, з пляшкою доброго вина, поспішив до сотникового чоловіка.
А Прошка, наче й забув про весь цей глум, витанцьовував перед якоюсь веселою молодицею у червонім очіпку!
Тимкові знов захотілось спати. І він вже, вмощувався на лаві, щоб покласти голову на стіл, як побачив, що ведмедиця враз одмінилась. Вона витяглась і завмерла. Тільки ніздрі тріпотіли. Вона напружено нюхтила повітря, що напливало із прочинених дверей. Навіть Прошка цього не зауважив. А Тимко зразу ж повернувся в той бік, куди поводила писком звірина.
І побачив чоловіка у кереі з відлогою і кілком на плечі, мов мушкетом.
Чоловік таки певно побачив і звіра і «козу». Бо підняв руку із стуленими пальцями, мов тятиву напинав. І відпустив, мов стрілу послав. І зразу відступив назад на корчемне подвір'я.
«Коза» скочила з лави і кинулась поміж танцюючими і музиками, попід стінами, поміж глядачами і до дверей. Вистрибнула на подвір'я! І з розгону налетіла на гайдука. Того самого гайдука, кінь якого щез в опарині!
Від удару личина з'їхала набік, і Тимко опинився в повній темряряві.
Але мить, і з нього здерли личину разом із платом. У сутінки з розкритих дверей корчми падало яскраве світло. І довгомордий гайдук зразу впізнав хлопчика і вхопив за волосся.
— Батьку! — скрикнув малий. — Ряту…
Та гайдук зразу ж затис йому рота і пошвидше потяг від корчми. Та не встиг гайдук проминути й двох будинків, як назустріч йому вийшов чоловік під каптуром. Він кульгав і спирався на косу.
Гайдук не звернув уваги на кульгавого і продовжував волочити хлопця за чуприну.
Тільки чоловік опинився за спиною в гайдука, як він щосили врізав того кулаком по шиї.
Гайдук наче перечепився, тоді заточився і завалився крижнем у у сніг.
Чоловік з кийком один за другим наніс два таких удари п'ятою по ребрах, що аж загуло.
Малий стояв
— Синку! — З-під відлоги проказав притишений, але добре знайомий голос. — Бігом до корчми! Підніми і вдягни личину! Та до отієї брами — ось зараз її вже відчинять. Та біжи до Хвеськи. Заходь через ворота — запори я зняв і сховав. І замок на клуні не зачинено. Просто зніми з петель. Забери Лиска з клуні. Як не зможеш осідлати, сідай охляп. І мерщій скачи по дорозі до старої липи і далі повз ставки. Та не бійся ні Хвеськи, ні гайдука! Я їх поборкав.
— А ви, Батьку?! Я вас так чекав!.. І діда Пацюка вбили!..
— Знаю! Скачи тією дорогою аж до села. Край села, праворуч на горбах побачиш вітряки. Пускай коня просто на ті вітряки. І спитай там мірошника Степана. Він вас із Лиском нереховає! А я прийду сьогодні ввечері. Ну поспішай! Чуєш?
— Слухаюсь, Батьку! — І малий побіг назад до корчми по козину личину…»Коза» підбігла якраз тоді, коли воротар розвів стулки і брами і впускав поселян до містечка.
— А, «козадереза»! — Привітав «личину» вартовий. — Чи то правда, що твій дядько нашого шинкаря обдурив?
«Коза» замукала і показала, що її «дядько» п'є горілку.
«Коза» мов на крилах мчала до Хвесьчиної садиби. Тільки от біда — на вичовганій, затоптаній і скрижанілій дорозі у личаках добре не поковзаєшся — чоботи тут найперша річ!
Люди, хто був учора на ярмарку, сміялись, побачивши «козу».
— От гидолової віри дитина! Урічне, а бач, яка весела!
— А вже? Як справжня коза стрибає!
Ті, хто не бачив учорашніх ігрищ, особливо старі баби і молодиці, хрестились і казали:
— Щось воно не те?
— А вже! Не до добра!
— І не кажіть! Різдво за тиждень! А вони вже сьогодні в машкарі!
— І не гріх?
— А тепер їм ні гріха, ні встиду! Ну немає поняття! позабували!
— Ото дітки пішли! І куди воно все котиться?..
— А я про що кажу?..
«Коза» тих балачок не чула, бо вже завертала на ту дорогу, що вела на куток до Хвеськи. А на тій дорозі ярмаркових людей майже не було.
… Щосили напружуючись, «коза» відсунула одну стулку воріт і таксяк протислась на подвір'я до Хвеськи.
В клуню «коза» теж дісталась без особливого зусилля. Спочатку Лиско шарпонувся від «кози», що не втрималась і від радості просто підбігла до припнутого коня.
Але малий враз схаменувся і ласкаво заговорив, плавко підняв руку, щоб огладити, половий кінь застиг. Тільки вуха сторожко рухались і тонкі ніздрі роздувались. Малий ще покликав.
І раптом кінь заіржав, струсонув шовковистою гривою. І потягся до малого в личині «кози».
Огладивши з усіх боків коня, малий не забув і перевірити, як і суворо навчав старий козак Пацюк, шальку. Там ще була майже третина порції вівса. — Не голодний! — Зрадів хлопчик.