ТАРС уповноважений заявити…
Шрифт:
— Скажіть, — спитав Славін, — хоч раз цей самий Белью співав при російських матросах?
— Так, одного разу співав, сер, і дуже плакав, коли співав, і вони подарували йому поштові листівки…
— Коли це було?
— По-моєму, в грудні, сер, але точно не пригадую. Я тільки пам'ятаю, що він потім ходив якийсь переляканий, ніби чогось щодня ждав.
Славін поклав перед барменом листівки:
— Візьміть на згадку, тільки не дозволяйте, щоб вас убивали із снайперської рушниці.
— Спасибі за подарунок, сер, але я краще відмовлюсь від нього — тепер поліція допитує всіх, хто знав Белью, а поштових службовців відвезли у відділ з усіма їхніми книгами,
«У грудні сюди прибули перші кораблі. І наш Іван уперше побачив справжніх росіян. І написав нам листа. І довго не зважувався відіслати. Все просто й точно. А потім, мабуть, поліцейські сказали про безпалого коло нашого посольства. Глебб його вичислив, як і я, і знищив. А тепер лише він один, Джон Глебб, може ткнути пальцем у фотографію того чоловіка, якого вербував».
… Коли Славін зупинив «фіат» коло маленького полінезійського ресторанчика — столики винесли на берег, під широкими плетеними зонтами тінь, — Пол Дік вивалився перший, зразу ж вкрившись потом.
— Зачекайте, — сказав Славін, — оберніться й полюбуйтесь на «Мерседес», який мене пасе. І запам'ятайте номер — він унікальний, такого немає в каталогах тутешньої автоінспекції.
— Годі, Віт, — Пол Дік назвав нарешті Славіна на ім'я. — Не можна бути таким недовірливим.
— До міста нас поведе голубий «форд», і я раджу вам зі мною не сперечатися, бо ставка буде вдвічі більша за ту, яку я виграв сьогодні вранці.
— Виходить, і Глебб — звідти? — зітхнув Пол.
— Я вам це сказав?
— Не думайте, що я старий ідіот, гаразд?
Константинов
Генерал Федоров передав папку з документами Константинову [4] . Той уважно переглянув колонки цифр і сказав замислено:
— У нас теж нема нічого нового. Нічого цікавого, хіба що Вінтер несподівано вирішила поїхати на тиждень у Піцунду…
4
У тексті нерозшифрованої радіограми, яку ЦРУ передало своєму агентові, сказано: «Дорогий друже! Спасибі за ваше повідомлення, яке викликає великий інтерес, ми доповіли про нього не тільки нашому керівникові, а й ознайомили з ним уряд. Нас цікавить, який демарш з нашого боку може зупинити Москву від негайної воєнної допомоги Нагонії на випадок будь-яких подій у цій країні? Ваше занепокоєння з приводу того, що за вами чи за вашими знайомими почали стежити, нам здається наслідком перевтоми. Радили б вам поїхати на кілька днів відпочити, бажано до моря. В наступній передачі надішліть нам усі свої аналізи, ми порадимося з провідними спеціалістами й надішлемо вам ліки, якщо буде в цьому конча потреба. Все-таки ми думаємо про операцію прикриття, про яку ви нагадуєте. Можливо, вашу пропозицію слід реалізувати трохи пізніше? Чи ви наполягаєте на негайній реалізації гри? Передаємо вам привіт від вашого друга П. Повідомляємо, що частину ваших гонорарів вкладено П. в акції «Юнайтед фрут» і «Трейд корпорейшн». Бажаємо вам усього найкращого, ваші друзі Д. і Л. (Примітка автора.).
— Відпустка?
— Ні. За власний рахунок.
— Це у них в інституті практикується?
— З'ясуємо.
— Можна зразу?
— Якщо
— Мені можна? — всміхнувся Петро Георгійович. — Чи він виконує накази тільки безпосереднього керівника?
Через десять хвилин Проскурін доповів, що в тому інституті, де працює Вінтер, старшим науковим співробітникам часто дають відпустки за власний рахунок. Повідомив він також, що Шаргін вилетів сьогодні до Одеси, але не відпочивати, а його відрядило об'єднання, щоб на місці перевірив, як завантажують судна, котрі йдуть до Нагонії.
— Ну що ж, — сказав Федоров. — Підведемо підсумки. Перше: Парамонов відпав, він — чистий.
— Я називав би його номером «два», Петре Георгійовичу. Номером «один» я все ж позначив би Івана Бєлова, цього самого Айвена Белью. Новоросійське управління опитало моряків — у грудні на Луїсбург часто ходили судна з Новоросійська, — пояснив Константинов, — двоє з тих, кого опитали, були в «макдоналдсі» в грудні і пам'ятають Белью — він співав їм «Рушничок» і «Полюшко-поле». Він питав, чи можна підпливти до пароплава й залізти по шторм-трапу, а там, казав, «мені все одно, хай судять і садять».
— Скільки йому було років у час війни?
— Вісімнадцять. Пішов з німцями. Славін повідомляє — «хрещений».
— Отже, агент працює в Москві — всі наші сподівання на провокацію, на передачі в порожнечу відкидаються остаточно?
— На жаль.
— Шаргін чи Вінтер?
— Всі інші якось не вкладаються в схему підозри.
— А скільки цих інших?
— Усі, хто зв'язаний з вузлом Нагонії. Шість чоловік.
— І ви хочете просити санкцію на їх перевірку?
— У мене нема підстав просити такої санкції. Ви перший мене не зрозумієте.
— Яке чудове єзуїтство закладене в формулюванні — «нас не зрозуміють», правда?
— І все ж я просив би вас санкціонувати роботу по Вінтер і Шаргіну. Що стосується Зотова, то наш Славін мав сьогодні надіслати телеграму, я ждатиму, гадаю, до півночі надійде.
— Ждіть дома.
— Я ждатиму й працюватиму, Петре Георгійовичу. Мені підібрали матеріали про скандал з Глеббом — це, здається, та ниточка, за яку можна вхопитись, а потім за неї смикнути.
— Добре. До години я не спатиму, дзвоніть, коли щось важливе.
— До Шаргіна вилетить Гмиря, нехай він погляне на нього на місці. А я, мабуть, післязавтра — якщо погодитесь — вилечу в Піцунду, до Вінтер.
— У Піцунду, кажете? — Петро Георгійович спохмурнів, якусь мить сидів непорушно, потім узяв одну з папок, що лежали акуратно складені на столі, переглянув папери, витяг аркуш і подав Константинову: — Добре, що згадав.
У документі повідомлялося, що прес-аташе американського посольства Лунс, виявлений контррозвідкою працівник ЦРУ, вилітає в Піцунду — того ж дня і тим же рейсом, що й Ольга Вінтер.
— Ну що ж, — сказав Константинов, повертаючи документ, — по-моєму, тепер все ясно. Гмиря міг би подякувати мені за хороший вояж в Одесу, покупався б і загорів, робити йому там нема чого.
— Ні, не згоден.
— Думаєте, варто поглянути?
— Звичайно. І з прес-аташе пошліть когось. Але чому Лунс і Вінтер в одному літаку? Не бережуть агента — якщо вона їхній агент? Чи це просто збіг?
Квиток на ім'я Ольги Вінтер справді продавали на той самий рейс, яким летів Лунс. Але в літаку її не було, квитка ніхто не здавав, і в Піцунді вона не з'являлася — ні наступного дня, ні пізніше. Дома телефон не відповідав, хоч дзвонили через кожні дві години.