ТАРС уповноважений заявити…
Шрифт:
— Що значить «підвести під церкву»? — не зрозумів той; Шаргін розмовляв дуже правильно, так точно дотримувався граматичних правил, що зрозуміти його академічну англійську мову було справді нелегко.
— Це значить, що я надалі не зможу допомагати вам так, як робив це досі.
— Дуже погано, Лео. Це буде погано і для вас, і для нас.
— Тоді виконуйте свої обіцянки.
— Ви думаєте, це залежить тільки від одного мене?
— Але ви тут представляєте інтереси контори, хіба не так?
— Я намагаюсь це робити, Лео, та не все від мене залежить. Я не всемогутній, як це здається на перший погляд. Престижність —
— Це ваша справа, кого ви напуваєте, але я сподіваюсь на мінімальну кмітливість ваших шефів. Коли вони брякнуть свою заяву, зі мною все буде покінчено, розумієте? Я знаю, що кажу, Шарль.
Шаргін оглянувся, вийняв гроші, підійшов до буфетниці, розрахувався.
Ван Зегер, однак, не підвівся.
— Ходімо, — сказав Шаргін, — ходімо, треба щось робити…
Гмиря, взявши таксі, поїхав до Управління КДБ, знову подзвонив Константинову і, передавши майже дослівно дивний діалог, свідком якого він став, попросив санкцію на дію.
«Центр.
Усю ніч Шаргін і Ван Зегер не виходили з номера Шаргіна, складаючи якусь «доповідну записку». Тричі замовляли Лондон, Марсель і Гаагу, розмова не відбулася в зв'язку з перевантаженістю лінії.
Гмиря».
«Гмирі.
Повертайтеся до Москви. З Шаргіним усе гаразд.
Центр».
(Доповідна записка, яку Шаргін готував, зачинившись у своєму номері в Одесі, свідчила про те, що Ван Зегер, діставши попередню згоду на продаж нафтосировини, — неофіційну, чисто дружню згоду, — надіслав телекс директорату фірми, а ті дали про це повідомлення в пресі, назвавши ціну, яка ніяк не влаштовувала радянське торгове об'єднання, відповідав же за ту ціну саме Шаргін. А передати Ван Зегеру попередню згоду йому доручив заступник голови об'єднання — тому під час розмови в барі, яку випадково почув Гмиря, Шаргін був засмучений не чимось там, а хваткою ненадійністю свого партнера по торгівлі.)
Константинов
— Раїсо Ісмаїлівно, — сказав Константинов, входячи до маленької, прикрашеної килимами квартири, — у мене до вас прохання.
— Будь ласка, — легко погодилася Ніязметова, — тільки я не знаю, хто ви. Мені подзвонили, що приїде генерал, а чого він приїде — не пояснили.
— Я можу сподіватись, що паша розмова залишиться між нами? Про неї не повинні знати ні рідні, ні найближчі друзі.
— Ви вірите чесному слову? — зітхнула жінка, і погляд її мимоволі ковзнув по фотографії на стіні: вона й колишній її чоловік; розлучилися три роки тому; захопився іншою, тай держати його було нічим — після операції позаматкової вагітності Ніязметова не могла мати дітей.
— Я дуже вірю чесному слову, — відповів Константинов. — Не знаю, чи відома вам одна історія… Коли помер Кропоткін, удова написала листа Леніну: всі анархісти
— Невже повернулися всі? — тихо спитала жінка. — Прекрасно. Чому про це не пишуть у книгах?
— Пишуть. Я ж прочитав у книжці, — відповів Константинов.
— Даю слово честі, — сказала Ніязметова. — Тим паче що мій дядько, Шарип Шакирович, працював у Чека, його розстріляли в Моабіті разом з Мусою.
— Я знаю. Так от, Раїсо Ісмаїлівно, мене цікавить усе, пов'язане з Ольгою Вінтер.
— З Олею!? — здивувалась Ніязметова: на очах у неї забриніли сльози. — Що сталося? Яке горе, боже ти мій, яке горе!.. Чому вас цікавить — особливо тепер — Олечка?
— Коли вона була у вас востаннє?
— Не пригадую. Днів п'ять тому. Може, чотири. А що?
— Вона була сама?
— Ні. З Серьожею.
— З яким Серьожею?
— Як це — з яким? З Дубовим. Вони прийшли до мене годині о другій з шампанським; Серьожа десь дістав «брют», Абрау Дюрсо, найсухіше. Посиділи, побалакали, потім вони пішли…
— Як себе почувала Ольга?
— Добре. У тім то й жах! Якби ж хворіла… До речі, до мене приходив якийсь юнак, теж про Олю розпитував.
— Пригадайте, будь ласка, що було того вечора?
— Нічого не було.
— Скільки часу вони пробули у вас?
— Годину, не більше.
— Ви розмовляли про щось?
— Звичайно.
— Але ви не пригадуєте, про що саме?
— Запам'ятовуються слова в якійсь кризовій ситуації… Пробачте, як вас звати?
— Я не відрекомендувався? Мене звуть Костянтин Іванович.
— Так от, Костянтине Івановичу, зрозумійте, що нелегко розповідати комусь третьому про розмову з друзями, про спокійну розмову… Ольга поставила касету, вона знає… — Ніязметова знову заплакала, — вона знала всі мої касети, бо подарувала мені їх багато, кожного разу привозила з Луїсбургу. Деміса Руссоса поставила, чудовий співак, правда ж?
— Я не чув.
— Його тепер дуже люблять: повна розкутість, щирий, вразливий, все віддає пісні, як Віктор Хара… Так от, Оля поставила Руссоса, сіла біля Серьожі й спитала його, чи не забув він цю пісню, а він відповів, що не пам'ятає її, тоді Оля сказала: «От дурненький, та це ж наша пісня». Він здивувався, глянув на неї, а вона засміялась, як же вона гарно сміялась, мертвого могла розсмішити, і сказала: «Пригадуєш, цю пісню завжди грали в нашому люксі?» А він знову не зрозумів: «У якому люксі?» А Ольга розвеселилася ще більше: «Та в «Хілтоні», в «Хілтоні»!» Він чомусь зразу ж схопився й перекинув на неї бокали з шампанським, а на ній було чудове плаття, плісироване, джерсі, дуже легке, зараз таке модне. Він засмутився, взяв її за руку, одвів у ванну, потім вони повернулися — тихі, якісь дивні… Я попросила Олю: «Розкажи про ваш номер», а вона подивилася на Серьожу, сумно всміхнулась і відповіла: «Іншим разом». І замовкла, більше ні слова не промовила…