ТАРС уповноважений заявити…
Шрифт:
— Як? — спитала Пілар. — Надзвичайно, правда? Сімнадцяте століття, північ Росії, тієї, яка мала вихід до моря, тобто до свободи…
— Де реставрували? Тут?
— Ні.
— Вас засмутити чи краще сказати неправду?
— Я завжди, Віт, любила слухати правду. До кінця. Всю. Тоді й я готова сказати правду.
— Всю?
— Залежить од вас.
— Тільки од мене?
— Я не дружина і не клерк, у мене є власне діло, Віт, тому я користуюсь головним благом життя — я-незалежна. Я дорожу цим благом, бо прийшла до нього з підвалу, ступаючи по запльованих сходах… Кажіть правду…
— Добре. Сімнадцяте століття в нашому
— Ви не дуже зберігали чужі таємниці, коли говорили про Шанца.
— А хіба це чиясь таємниця?
— Віт, чого ви домагаєтесь?
— Правди.
— Це відповідь росіянина. Я стала американкою, я звикла до точності запитань, конкретики завдання, товарної ціни, до строку й до форми гарантії.
Славін узяв жінку за руку, поцілував її, спитав:
— Ви зараз живете по американському дипломатичному паспорту? Чи зостався один із колишніх?
— Віт, ви не відповіли на моє запитання…
— Мабуть, про те, як звуть «надійного друга фірми» Лоренса, зручніше запитати в Пола?
— Але ж запитали про це ви?
— Повторіть мою фразу, Пілар, і ви погодитесь, що я такого запитання не ставив. Адже я фантазер. Людина, яка захоплюється журналістикою, повинна бути фантазером.
— Якщо я відповім на це запитання, ви не будете відповідати на запитання Пола?
— Ні, таки справді, ви полюбляєте авантюрні романи, Пілар. Я боюся за вас. Я не хочу, щоб ви відчули бодай найменшу незручність, коли йдете сходами вгору. А взагалі джентльмен має бути поруч з жінкою в час такого маршруту, хіба не так? Мужчина з міцними м'язами й головою, яка працює по-американськи: гарантії, точність, діловитість.
— Добре, я зараз покличу Джона, — сказала Пілар.
— Я тут, дівчинко, — посміхнувся Глебб.
Він стояв біля гладенької стіни, невидимі двері за ним і повільно зачинялись.
— Я хотів би послухати гонконзьку історію містера Славша ще раз — детальніше, сам на сам.
Константинов
Константинов і лейтенант Дронов сиділи в будинку якраз навпроти тієї кімнати, де Дубов і «Оля-жива» (так страшнувато він визначив її для себе) розмовляли про щось. Константинов бачив близько й виразно обличчя Сергія Дмитровича, сильне, чітко вирізьблене, вольове: намагався зрозуміти, чому так весело сміється дівчина, — Дубов говорив мало; справжній мужчина, вчений, політик; гарно одягається, елегантний; красиво водить машину, надіває лайкові рукавички, щоб краще відчувати кермо; замовляючи коньяк, просить, щоб принесли «КВ», неодмінно грузинський («вони ж арійці, їхня вимогливість до прекрасного не має торгового інтересу, як у інших народів»); легко й чудово перекладає пісні англійців, іспанців, португальців; любить трохи стомлено, дуже спокійно, не те що хлопчаки, ті завжди перелякані й не тямлять смаку в цьому; з гідністю слухає тости, які виголошують на його честь друзі в Піцунді та Сухумі; «алаверди» говорить не кваплячись, ледь-ледь наслідуючи манеру старого грузина.
«Молодець Алябрик, — подумав раптом Константинов про бармена в Піцунді. — Хлопець має чудову інтуїцію:
Константинов здивувався, коли Проскурін зневажливо хмикнув, прочитавши ці рядки, підкреслені Константиновим у рапорті Абхазького КДБ.
«А втім, — подумав він, — я не маю права сердитись на Проскуріна, кожна людина, як і машина, має свою певну рису; «Жигулі» — прийнятність, «ГАЗ» — прохідність, «Волга» — стійкість, «Чайка» — надійність».
Константинов пригадав слова одного свого знайомого — той якось пожартував, копіюючи бюрократа: «Чайка» над «Волгою» літає».
«Цікаво, — думав він, — у мене немає того, що є в Проскуріна, — впертися лобом і натискати; я звик покладатися не лише на логіку, а й на свої відчуття; це дуже сильно розвинено в жінок: треба лише коригувати їхні відчуття, їм властива надмірна емоційність, тому вони частіше й програють, доводиться давати задній хід, це б'є по самолюбству, а людина з битим самолюбством — зламана людина. Але ж без таких, як Проскурін, не можна. Лінію з'ясовуєш у процесі руху. «Рискання», тобто постійне відхилення від прямої, відрізняє рух літака й теплохода — на цьому й побудовано принцип автопілота; якби не було помилок, то нічого було б і виправляти»?
— Куди це він? — спитав лейтенант Дронов пошепки.
Константинов посміхнувся:
— Ви ж через вулицю від нього, чого ви шепочете?
— Треную обережність, товаришу генерал.
— Так не тренують. Обережність потрібна для того, щоб спокійно говорити там, де треба, і шепотіти беззвучно, коли цього вимагають обставини. А то ви так натренуєтесь, що станете зовсім переляканою людиною: в очах напруженість; рухи скуті; репліки завчені; з вами тоді люди ЦРУ вітатимуться здалеку, на перехресті, як кажуть, картуз скидатимуть. Хто сьогодні стежить за його машиною? Він зараз, мабуть, повезе Ольгу…
— Це дивно, товаришу генерал, вона ж останнім часом ночує в нього, по кефір йому вранці бігає. А машину його водять Куровльов і Пшеничников. Справді, дивіться, йдуть.
Як тільки Дубов і Ольга вийшли з квартири, зразу ж задзвонив телефон.
— Напевне, Коновалов, — сказав Константинов. — Попросіть, щоб тримав нас у курсі весь час. Тепер от що, лейтенанте… У вашому рапорті сказано, що ніяких записних книжечок у столі в Дубова не було, ніяких рукописів, нічого, так би мовити, машинописного, що хоч трохи нагадувало б дисертацію?
— Нічого не було, товаришу генерал.
— А де ж він тримає свою «Волгу»?
— У дворі, я ж на плані позначив.
— А взимку?
— Не знаю.
— Гараж у нього є?
— Я цього не з'ясував.
— А не було в його столі сплачених рахунків за кооперативний гараж?
— Перевірити ще раз?
— Не треба. Можна все зіпсувати — ви ж самі розповідали, як він оглядає свою кімнату, коли приходить додому.
— Наче вовк, товаришу генерал. Стане на порозі — й дивиться, дивиться, голову повертає, мов той орел у «Світі тварин».