ТАРС уповноважений заявити…
Шрифт:
— Та я начебто до їхніх порад не дуже й прислухаюсь. Визнаю фаталізм: що на роду написано, від тебе не втече.
Куденко засміявся:
— Це капітулянство, Серж.
— Як знаєш, тільки можна слухати лікарів, а врізати дуба через п'яного шофера. Хіба не так? — обернувся Дубов До Никодимова. — Вас, пробачте, як звуть?
— Антон.
— А по батькові?
— Петрович.
— Трохи не Павлович, — зауважив Дубов. — Але все одно — А. П. Дрібниця, а приємно. Де працюєте?
— У
— Поважаю вашу фірму. У мене там є друзі. Майора Громова знаєте?
— Звідки він?
— Я чужих таємниць не видаю, — відповів Дубов. — Т-сс, ворог підслухує, так, здається?
Никодимов посміхнувся:
— Найспокійніше місце — лазня, можна душу відвести. Хто відмовиться від чеського пива — підніміть руки.
— Хоч як сумно мені піднімати руку, але доведеться відмовитись, — сказав Дубов. — У мене сьогодні голодний день, раз на тиждень, як у йогів.
— Справді легкість відчуваєте? — спитав Никодимов.
— Відчуваю. Йоги — одкровення нашого віку, Антоне Петровичу. За кордон ще не їздили?
— Ні.
— Пошлють — купіть книжки про йогів, щиро раджу. Хочете, продемонструю йогу в дії?
— Дуже хочу.
Дубов закурив сигарету й приклав її до шкіри ішло ліктя, подивився на Никодимова й Куценка, бистрими і — як здалося капітанові — усмішливими очима:
— Бачите? Я не реагую на біль. Йога дозволяє виключити певні почуття без будь-якої шкоди для психіки. Ви спитали, де я працюю? Ми працюємо разом з Ігорем — хіба він вам не сказав?
— Так він же й не питав, Серж.
— Нова генерація, — посміхнувся Дубов, скидаючи простирадло, — довіра й упевненість. Ходімо паритись?
Він пропустив Куценка й Никодимова вперед, дійшов з ними до дверей у парну і несподівано повернув назад:
— Ідіть, я дожену.
Куценко хотів був підождати, але Никодимов підштовхнув його:
— Ходімо, дожене, діло, може, яке в людини.
Дубов повернувся на місце, налив собі пива в ту склянку, з якої щойно пив Никодимов, швидко випив і побіг у парну.
Парився Дубов добряче — наче працював; скріб себе мильницею, шкіра в нього стала синьо-червоною, він відхекувався й повторював:
— Ну, яке ж це щастя! Яке щастя!
(Никодимов посміхався йому, а бачив набрякло тіло Ольги Вінтер, коли вночі її вийняли з труни на Троєкуровському кладовищі й повезли в сільську лікарню на розтин; в жодну з московських клінік з мотивів конспірації везти не наважились: коли хоч одне слово хтось скаже старому Вінтеру — все знатиме Дубов, а якщо він справді агент ЦРУ?
Проскурін тоді в маленькій оцинкованій кімнаті районного моргу спитав Константинова:
— І ви досі сумніваєтесь, що Дубов і є той самий «дорогий друг»?
— От коли схопимо його на гарячому —
… Після першого заходу до парної Дубов обгорнувся двома простирадлами й пішов робити педикюр.
Саме тоді Никодимов віддав усі костюми прасувати.
Але Дубов спізнився, його черга вже пройшла, і він повернувся на своє місце. Никодимов все ще частував Куценка пивом; портфель його, здавалося, був бездонний.
— А де мій костюм? — спитав Дубов, не глянувши навіть на вішалку, — здавалося, він помічав усе, що відбувалося навколо нього.
— Я здав прасувати — Ігорів, ваш і мій.
— Не треба було б, Антоне Петровичу, я в лазнях не прасую, я це вмію робити сам. Ну та гаразд… Добряча пара, еге ж?
— Пара чудова, — відповів Никодимов, — Треба буде наступного разу солі принести.
— А навіщо?
— Ех ви, парильники, — посміхнувся Никодимов. — У старовину мастили тіло медом, тепер натирають сіллю, стимулює виділення поту, кілограма — зразу нема, спосіб, який я спробував на собі, диво, а не спосіб.
— Беремо на озброєння, — сказав Дубов і, блаженно заплющивши очі, відкинувся на спинку дивана.
Коли банщик приніс випрасувані костюми, Дубов ненароком доторкнувся до кишені піджака — чи там ключі; на місці; заспокоївся.
Підполковник у відставці Сидоренко, сусід Дубова, вийняв з футляра окуляри в старомодній металевій оправі, начепив їх на м'ясистий ніс, уважно подивився на Константинова й спитав:
— У хворобу тридцять сьомого року не впадаємо, товаришу генерал? У такий собі синдром підозри?
— Ні, товаришу Сидоренко, не впадаємо.
— Ви певні?
— Я не можу вам відкрити фактів. Я можу лише поділитися сумнівами.
— Будь ласка.
— Уявіть собі, що людину запрошують у докторантуру — вона відмовляється…
— Якщо ви маєте на увазі Сергія Дмитровича, то він пише докторську, не припиняючи роботи за фахом.
— Я сам хотів би в цьому переконатись. А ви? Уявімо собі далі, що людині пропонують роботу у тій же організації, де грошей платять набагато більше та й посада все-таки краща…
— Якщо маєте на увазі Дубова, то йому невластиве користолюбство — живе дуже скромно.
— А коли людина, відмовляючись від пропозицій, які їй зробили, будь-що прагне потрапити в секретний відділ, до якого прикуто увагу розвідок, як ви до цього поставитесь?
— Це рецидив тридцять сьомого, товаришу генерал, — впевнено сказав Сидоренко. — Так кожну людину можна зробити шпигуном.
— Гаразд. Я навіть, щиро признатися, радий, що ви його так захищаєте. Єдине тільки, чого ви не маєте права зробити, — це розповісти вашому сусідові про цю розмову.