ТАРС уповноважений заявити…
Шрифт:
— Товариші, прошу вибачення, але я мушу їхати.
Повернувшись до КДБ, Константинов ліфта дожидатися не став, вибіг до себе на п'ятий поверх, покликав Гмирю й Проскуріна.
— Потрібен двійник, сьогодні ж нам потрібен двійник, завтра він сяде за кермо дубовської машини. Ми повинні знайти такого чоловіка, він буде щоранку виїжджати на його машині з дому, з набережної, під'їжджати до інституту, заходити у вестибюль, виходити з чорного ходу, повертатися до нас, потім, о шостій, брати машину й Ольгу і їхати на квартиру Дубова. Тільки так. Ольгу
— Вона не погодиться на це, — заперечив Проскурін. — Вона ж закохана.
— Я спробую її умовити, — відповів Константинов. — Спочатку треба підшукати двійника. Мені чомусь здається, що, включивши в діло двійника, ми виманимо ЦРУ на зв'язок. Мабуть, вони мовчать тому, що не бачать Дубова, він же казав, що вони за ним постійно стежать…
— Двійника можна розпізнати, — зауважив Гмиря. — Тоді провал буде остаточний, нікого ми не виманимо.
— Дивлячись як двійник працюватиме, — сказав Константинов. — Ми знайдемо для нього ракурси, відрепетируємо манеру поведінки. Тепер ось що… Я проаналізував ті місця контрольних сигналів, які ЦРУ давало Дубову. І виходить, що вони викликали його на такі маршрути: Садове кільце, Парк культури, Ленінський проспект. Це один маршрут. Другий: через Дорогомиловський міст, набережною, мимо «Мосфільму», по Університетському на Ленінський проспект. Так? Третій маршрут: Можайське шосе, поворот на малу кільцеву, повз Парк Перемоги, через Вернадського, Ленінський проспект.
— Правильно, — пробасив Гмиря.
— Ольга мені сказала, що найчастіше вони зупинялися коло парку на Університетському проспекті; потім біля колонади Парку культури Горького; садив він її в машину завжди на одному й тому ж місці, біля інституту, за нашою версією, сигнал «Паркплац». Приїжджали на ці місця завжди в той самий час: від шостої тридцяти до сьомої. Машини співробітників ЦРУ їздять якраз там.
Гмиря й Проскурін напружено стежили за думкою Константинова.
— Ольга згадує, що кожного вівторка вони їздили до колонади, а кожної п'ятниці — в парк на Університетському. Сьогодні понеділок…
— А кого ж ми посадимо за кермо? — зітхнув Проскурін. — Нема двійника, Костянтине Івановичу, чого ж себе заспокоювати?
Він дивився на сигару Константинова мов зачарований, чекав, що можна буде закурити зразу ж, як тільки генерал почне пихкати голубим, сухим димом.
— Та куріть, — вгадавши бажання Проскуріна, сказав Константинов. — Ви злий без сигарети. Де, до речі, Гавриков?
Проскурін і Гмиря перезирнулись.
— А що, — пробасив Гмиря, — справді схожий. Тільки дуже жвавий, поривчастий, а Дубов удавав солідність; начальникам подобається, коли підлеглий — солідний і вивірений у словах та рухах.
— Мені, між іншим, — зауважив Проскурін, — теж подобаються солідні підлеглі, але це зовсім не означає, що всі солідні — шпигуни.
— Так само, як жвавість і поривчастість не є головною визначальною рисою торохтія й балабона, — відповів Гмиря. — Гавриков, справді, схожий, тільки він у лікарні, товаришу генерал.
Константинов приїхав до госпіталю, де помирав потомствений сталевар із «Серпа» Василь Феофанович Гавриков, батько старшого лейтенанта Дмитра Гаврикова. Старий ледве ворушив
— Митю, де ти?
— Я тут, тату.
Старий брав синову руку своїми крижаними пальцями, й клав її на свої груди, й так завмирав, і на обличчі в нього з'являлась усмішка; колись батькові руки були дужі й надійні, а що може бути прекрасніше за батьківську надійність і силу, яка є супутником у твоєму житті?! Тепер же старий шукав синову руку, заспокоювався лише в ту мить, коли пальці їхні відчували один одного.
Коли батько впадав у забуття, Дмитро виходив у коридор, курив і плакав. Він забороняв сам собі плакати, щоб не червоніли очі, батько все помітить, на те він батько, і зразу спитає: «Чому плачеш, сину?» А що він відповість? І так уже третій тиждень він казав старому, що операція пройшла добре і що скоро випишуть його додому, а батько вдячно сприймав синову брехню, тільки весь час шукав його пальці.
Тут, у коридорі, Константинов і побачив Гаврикова. Той стояв біля вікна, припавши чолом до холодної металевої рами, дивився на квітучий парк і з жахом думав про те, як повезе він звідси батька, крізь цвітіння й зелень, мертвого, величезного, повезе на Ваганькове, і як трунарі квапливо забиватимуть цвяхи, поглядаючи на годинник, — роботи в них багато, як же вони поспішали, коли два роки тому ховали маму, як діловито поспішали, і як від них тхнуло горілкою й цибулею, і яким фальшивим було їхнє вдаване співчуття…
— Дмитре, здрастуйте, — тихо сказав Константинов, поклавши руку на плече Гаврикова. — Пробачте, що я невчасно.
Той обернувся, впізнав генерала, не дуже й здивувався, що побачив його тут, витер очі й мовив:
— Тато ще живий.
— Дмитре, я прийшов до вас з проханням. Мені совісно просити вас про це, але більше нема кого просити. Коли б я міг не приходити до вас, коли б я мав бодай якусь заміну для запасного варіанта, я не наважився б прийти.
— Сталося щось?
— Так. Можете мене вислухати?
— Можу.
… Константинов привіз Гаврикова на Мосфільм, у гримерну. Гмиря ждав їх тут сорок хвилин; у чемодані були два костюми Дубова, його сорочки й галстуки.
Режисер Карлов (Ухов виїхав на натуру) познайомив Гаврикова з Риммою Неустроєвою.
— Риммочко, — сказав він, — зробіть з цього красеня іншу людину. Ніколи ще не знімалися, Дмитре? Бійтеся жінок з масовки, а то закрутять голову. Де фотографія?
Гмиря вийняв з бумажника фото Дубова.
— Я з ним відпочивала в Піцунді, — бовкнула Римма. — Дуже славний мужчина, забула тільки, як його звуть.
— Ігор, — сказав Гмиря, поглянувши на Константинова з жахом: уся конспірація пішла к бісовій матері. — Ігор Павлович.
— Ні, — відповіла жінка. — Тільки не Ігор. Я пригадала. Я імена згадую дуже важко, а прізвища запам'ятовую легко. Дубов це.
— Ви помиляєтесь, — сказав Константинов. — Напевне помиляєтесь, прізвище цієї людини Лісников. Ігор Лісников.