ТАРС уповноважений заявити…

Семенов Юлиан Семенович

— З чим?

— Ну Стау приїздить, газети зчинили галас… Їм же вигідно не поспішати з цим ділом, підлікувати Зотова, а всі зацікавлені сторони не інформувати. Виграшна карта в їхній політиці — це нікого не інформувати. Збивати з пантелику треба, а вони…

— А хіба ваші не злякались? Он ваш консул приїхав. Наче яструб…

— Чого ж нам тепер лякатись, Пол? Нам тепер лякатися нема чого, — забив по саму головку Славін, — раніше треба було думати. Поїдемо пити пиво?

— Віт, а чому вас цікавить усе це, скажіть?

— Коли

ви цікавитесь — усе зрозуміло, свобода інформації і таке інше, а от коли росіянин — значить, шпигунство й викрадення зрадника. Де ж рівність, Пол?

Славін увімкнув запалювання, машина рвонула з місця, і за ним зразу ж рушив чорний «Мерседес» — голубий «шевроле» подався обідати, час ленчу, лобуряки дотримуються режиму дня, хворі на виразку шлунка таємній поліції не потрібні — баласт.

— Та й справді вони за вами невідступно котять колеса, — сказав Пол Дік. — Передам матеріал про ваше шпигунство, злітаю до Огано, подивлюсь визволену Нагонію й полечу, ДО біса, в Штати, здають нерви від тутешньої катавасії…

— Ну-ну. Ви легко перестаєте пити?

— Ой, як тяжко. Кошмари, голова тріщить, відчуття безповоротності часу, жалість до себе й до людства, сином якого я себе вважаю.

— Послухайте, Пол, у мене виникла ідея.

— Купую.

— А що як нам зайти до Лоренса вдвох?

— Загнати на слизьке? «ЦРУ між двох вогнів — агент мерзенного капіталу і адепт світового комунізму ведуть професіональний діалог з людиною «Інтернейшнл телефонік», яка змінила Чілі на Луїсбург!» Заголовок як? Хороша ідея, Віт, їдьмо!

— Не боїтесь неприємностей?

— Боюсь.

— Чи варто тоді рискувати?

— Життя без риску — ніби м'ясо без гірчиці. Їдьмо…

Пол подзвонив в апартаменти Лоренса знизу, з холу «Хілтона»:

— Хелло, містер Лоренс, це Пол Дік, ми хотіли б зайти до вас разом з росіянином, містером Славіним, лише на кілька слів, не більше…

Він почув у відповідь:

— Можете зайти… Короткі гудки.

— У нього хтось сидить, це не він, ну й чорт з ним, ходімо.

Коло ліфта Пола Діка гукнув бой:

— Сер, вас тричі викликали до телефону, мене послали знайти вас, щось дуже невідкладне.

— Підіймайтесь, Віт, я миттю.

Славін піднявся на п'ятнадцятий поверх, постукав у апартаменти Лоренса; ніхто не відповів, хоча за дверима чулася музика. Славін постукав ще раз; музика була весела, негри з Нью-Орлеана, але знову ніхто не відповів.

Славін знизав плечима, спустився в кімнату преси — телетайпи і прямі міжнародні лінії. Пола Діка не було.

— Де мій приятель? — спитав Славін того хлопчину, який щойно зустрів їх біля входу.

— Він кудись подзвонив, сер, і зразу ж поїхав. Мені здається, він поїхав у посольство.

— Він говорив про це?

— Ні, мені так здалося, сер.

— Треба хреститись, коли здається, — кинув Славін.

— Добре, сер, я неодмінно осінятиму себе хрестом.

Славін усміхнувся, переглянув нові прес-релізи — нового нічого не було; настало затишшя перед бурею.

Повернувшись

до вестибюля по ключ, Славін спиною відчув, що хтось стоїть поруч і дивиться йому в потилицю.

Славін обернувся — Джон Глебб втупився поглядом у нього; обличчя його було похмуре, важке, ніби закам'яніле.

— Що трапилося, Джон?

— Нічого особливого, — неквапно відповів Глебб, — якщо не зважати на те, що зараз убили Лоренса.

Константинов

О третій годині після полудня Константинов спустився в зал, де зібралися всі учасники наступної операції. На великому столі, посередині, Гмиря встановив макет Парку Перемоги.

— Товариші, — сказав Константинов, — операція, яку ми проводимо, незвичайна. Від успіху сьогоднішньої операції залежить не тільки доля чесної радянської людини Зотова, який попав у біду, але й — до певної міри — майбутнє дружньої нам держави. Я хочу, щоб ви не забували про це ні на хвилину.

Підвівся Гмиря.

— Прошу до макета, товариші. Нам здається, що американський розвідник їхатиме від Ленінського проспекту, з будинку посольства, повз університет; перед виїздом на Можайське шосе він зверне праворуч, на вузеньку дорогу, що веде через парк; саме там, де ставитимуть пам'ятник, загальмує, на якусь хвильку зупиниться й викине — а може, покладе, це взагалі було б ідеально — тайник, контейнер, зроблений у вигляді гілки. Братимемо його на місці злочину. Тому треба бути дуже обережними, раціями не користуватимемося, цілком можливо, що другу машину посольства, яка підстраховує першу, обладнали апаратурою прослухування. Через годину ми почнемо блокувати район. Дистанція між вами має бути не більша двадцяти метрів, вночі в парку темно, ліхтарі світяться тільки над дорогою, тому — увага і ще раз увага.

— Справа в тому, — зауважив Константинов, — що точного місця обміну тайниками ми не встановили, товариші. Існують дві версії, кожна має свою логіку: цю ж «гілку» зручно кинути, повертаючи на вузьке шосе, там машини ЦРУ якусь мить не буде видно: якраз там лощина; можна пригальмувати і коло обеліска — цілком умотивована затримка: людина милується краєвидом московських новобудов. Саме тому ми й змушені блокувати такий величезний район, щоб не було несподіванок, саме тому полковник Гмиря й закликає вас бути дуже обережними. Які є ще запитання?

— Товаришу генерал, сьогоднішня ніч — єдиний шанс? — спитала молодший лейтенант Жохова.

Константинов витяг сигару, відповів, зітхнувши.

— Так, як нам відомо, останній.

О шостій годині на зв'язок вийшов Коновалов:

— Товаришу Іванов, з посольства виїхало п'ять машин, Лунса між ними нема, йдуть по Садовому в напрямі Кримського мосту.

— Хто з ЦРУ?

— Джекобс і Карпович.

— Як тримаються?

— Спокійно… Ні, Джекобс зразу ж перестроївся у лівий ряд, мабуть, хоче знімати пароль з «Волги».