ТАРС уповноважений заявити…
Шрифт:
— Дивно, — мовила жінка й поклала голову Гаврикова на спинку крісла. — Ну та бог з ним… Розслабте обличчя, будь ласка, заплющіть очі. Чому ви такий напружений?
Константинов благально подивився на Карлова; той зрозумів і сказав Риммі:
— Пташечко моя, нам би швидше.
— Якщо швидше, тоді я з нього не Лісникова зроблю, а Ріну Зельоную. Чого це очі у вас припухли? — спитала вона Гаврикова. — Пили вчора багато?
— Він не п'є, — сказав Константинов. — У нього горе, Риммочко.
— Як же тоді
— Орловій, — пояснив Карлов. — Любові Орловій.
— Саме так, — вела далі Римма, накладаючи на обличчя Гаврикова тон, — а в неї вже почався біль, остання стадія раку, то вона, знаменита жінка, справжній художник, найдужче боялася, щоб тільки глядач не відчув на екрані її страждання. Адже ми, жінки, жахливі люди, ми не вміємо приховувати свого настрою, не те що болю. А кажемо: «Ви, чоловіки, болю терпіти не можете». Саме ви можете терпіти біль і приховувати настрій. Ненавиджу жінок, слово честі, ненавиджу. Ану, засмійтеся, — звернулася вона до Гаврикова. — Засмійтесь, засмійтесь…
— А не можна без сміху, Риммочко? — запитав Константинов.
— Не можна. Сміх оголює обличчя, мені тоді легше працювати.
Гавриков засміявся силувано, самими губами. Константинов розкурив сигару, пихнув синім димом, подивився в дзеркало:
— По-моєму, тепер ми не відрізнимо Дмитра від Лісникова. Як думаєте, Риммочко?
— Я ще не почала працювати. Будемо робити накладку чи підняти вашому Дмитрові чуба феном?
— А що швидше?
— Швидше те, що краще. Поспішиш — людей насмішиш. Ви що, новий асистент по акторах у Євгена Павловича?
— Консультант, — відповів Карлов. — Це мій консультант.
— Ви не актор, — сказала Неустроєва, наносячи легенькі сірі тони на підборіддя Дмитра Гаврикова. — Ви весь якийсь знічений, важко буде виходити на майданчик.
«А будь ти неладна, — сумовито подумав Константинов. — І сказати нічого не можна. Адже крає хлопцеві серце».
— Риммочко, — знову, ніби відчувши стан Константинова, сказав Карлов, — ти, будучи генієм перевтілення, постарайся все-таки зробити нам Дмитра за десять хвилин, гаразд?
— Ні, Женю, десять хвилин — це утопія. Служіння муз не терпить суєти… Послухайте, як смішно, мені цей самий Дубов, так схожий на Лісникова, просто-таки подобався, добре організоване обличчя, а зараз, коли приглядаюся, дивуюсь, якась червоточина в ньому…
— Чому? — спитав Константинов.
— Це нез'ясовно. Фізіономіку ми вважали, як і все незрозуміле, лженаукою. Та й зараз… Я не можу пояснити, відчуття незбагненні.
— У нього рот млявий, — пробасив Гмиря, — рот у мужчини має бути виразним, а тут млявість.
— Правильно, — погодилася Римма. — І очі дивні… Коли зблизька вдивляєшся у вічі людини, пізнаєш її суть. Треба тільки
Константинов поглянув на годинник: Ольга вже в Москві, треба встигнути її підготувати: останні хвилини; все починає падати з рук, це завжди так, тільки не треба панікувати, все йде своїм ладом, все буде зроблено, ми їх виманимо, тільки б вона зараз якнайшвидше закінчила гримувати Дмитра, тільки б перестала краяти хлопцеві серце.
… Підполковник у відставці Сидоренко повернувся з санаторію на свою квартиру; відчинивши двері, вія побачив Гаврикова в костюмі Дубова і Константинова з Гмирею.
— Здрастуйте, Серьожо, — сказав він, — чого це ви так змарніли?
— Це не Серьожа, — сказав Константинов, — здрастуйте, підполковнику, спасибі, що приїхали вчасно. Це не Дубов, — повторив він здивованому Сидоренкові, — це наш співробітник, знайомтеся.
Гавриков подивився на Константинова запитливо: чи називати своє прізвище.
— Старший лейтенант Гавриков, — допоміг йому Гмиря. — З контррозвідки.
— А де ж… — почав був Сидоренко, потім відступив у коридор, запросив до своєї кімнати, яка була більше схожа на житло жінки: багато гарного посуду і подушка накрита тюлем.
— Нам би хотілося, підполковнику, — сказав Константинов, — щоб ви допомогли товаришеві Гаврикову. Підказали, як Дубов ходив, вставав із стільця, закурював; може, запам'ятаєте якісь його характерні рухи… Характер, як і вік, визначається не тим, як людина їсть, лягає, йде, а тим, як сідає на стілець чи встає з нього.
— Вік — це правда, а характер — навряд… Серьожа дуже стежив за тим, як рухався, як говорив.
— Товаришу генерал, — тихо спитав Гавриков, — дозвольте мені подзвонити в госпіталь?
— Даруйте, Дмитре. Будь ласка.
Коли Гавриков вийшов у коридор, Сидоренко запитав:
— Ви заарештували Дубова?
— Так.
— І ви не можете показати оригінал дублерові?
Константинов розкурив сигару, пихнув голубим димом, відповів:
— Він покінчив життя самогубством при арешті, підполковнику, і про це, крім нас, знаєте тільки ви. Я не смію говорити вам неправди, розумієте? Просто не смію.
— Серьо… Дубов був дебеліший. Вам треба підгодувати дублера, — сказав Сидоренко. — А так — дуже схожий.
Гавриков повернувся, сів на краєчку стільця, спитав:
— Дозвольте закурити, товаришу генерал?
— Будь ласка, Дмитре. Як батько?
— Питає, де я…
— За чотири години повернетесь…
— Я готовий, товаришу генерал.
— Що з батьком? — спитав Сидоренко.
— Рак підшлункової… Я, мабуть, почну ходити, вставати, закурювати, а ви мене коригуйте, — сказав Гавриков.