Тарзан, годованець великих мавп
Шрифт:
Перехід здійснився вдало, і на ранок, після того як вони стали на якір навпроти хатини, Тарзан, який знову набув свого лісового вигляду та озброєний лопатою, сам вирушив до амфітеатру мавп, де було закопано скарб.
Він повернувся надвечір наступного дня, несучи важку скриню на плечі, і при сході сонця маленьке судно вийшло з бухти і рушило у зворотний шлях.
Три тижні по тому Тарзан та д’Арно були пасажирами французького пароплава, який ішов до Марселя; вони пробули кілька днів у цьому місті, а потім д’Арно повіз Тарзана
Тарзан квапився в Америку, але д’Арно наполіг на тому, щоб він супроводжував його до Парижа, і нізащо не хотів пояснити йому, на чому він ґрунтує своє прохання.
Насамперед д’Арно після приїзду хотів відвідати поважного урядовця з департаменту поліції, свого давнього приятеля, і запросив Тарзана з собою.
Д’Арно спритно повів розмову таким чином, що урядовець став пояснювати зацікавленому Тарзанові сучасні засоби, які вживають для викриття злочинів.
Найбільше зацікавила Тарзана увага, яку приділяла ця захоплива наука вивченню відбитків пальців.
— Але який сенс у цих відбитках, — спитав Тарзан, — якщо кількома роками пізніше лінії цілковито переміняться завдяки відмиранню старої тканини і наростанню нової?
— Лінії ніколи не змінюються! — заперечив урядовець. — З дитинства до старості відбитки пальців людини міняються хіба що за розміром, якщо нема поранень, які можуть спотворити петлі та вигини. Але якщо було знято відбитки всіх пальців обох рук. особа повинна втратити їх усі. щоб її не впізнали.
— Це дивовижно! — вигукнув д’Арно. — Цікаво подивитися на лінії моїх пальців!
— Це легко побачити. — відповів поліційний урядовець, і на його дзвінок з’явився службовець, якому він дав кілька доручень.
Той вийшов з кімнати і через деякий час повернувся з маленькою дерев’яною скринькою, яку поставив на стіл свого начальника.
— Ось, — сказав урядовець. — зараз ви отримаєте відбитки своїх пальців.
Він дістав із скриньки скляну пластинку, тюбик густої фарби, гумовий валик та кілька білісіньких карток.
Він витиснув краплину фарби на скло, розкачав її гумовим валиком так, що всю поверхню вкрив тоненький рівномірний шар фарби.
— Поставте чотири пальці вашої руки на скло, ось так! — сказав він д’Арно. — Тепер великий палець! Тепер поставте їх так само на цю картку сюди, ні. трішечки праворуч! Потрібно залишити місце для пальців лівої руки. Ось так! Тепер те саме для лівої руки!
— Ходіть-но сюди, Тарзане! — вигукнув д’Арно. — Подивимося, як виглядають ваші петлі!
Тарзан охоче згодився і засипав урядовця запитаннями, доки той виконував усю процедуру.
— Чи вказують відбитки пальців на расові особливості? — питав він. — Чи могли б ви, наприклад, визначити за самими лише відбитками, що особа належить до чорної або кавказької раси?
— Я не думаю, — відповів урядовець, — хоча дехто стверджує, буцімто в негра лінії менш складні.
— А чи можна відрізнити відбитки мавпи від відбитків людини?
— Либонь,
— Чи може суміш мавпи з людиною виявити особливості обох батьків? — питав далі Тарзан.
— Гадаю, що так, — відповів урядовець, — але наука ще недостатньо розвинута, щоб дати докладну відповідь на таке питання. Я особисто можу довіряти їй лише в межах розпізнавання окремих людей. Тут вона достеменна. Найімовірніше, що в цілому світі не знайдеться двох людей з однаковими лініями на всіх пальцях. Можна вважати, що жоден відбиток людського пальця не може збігатися з відбитком інших, окрім як із того самого пальця!
— Чи таке порівняння потребує багато часу або праці? — спитав д’Арно.
— За звичай кілька хвилин, якщо відбитки виразні.
Д’Арно видобув із кишені маленьку чорну книжку і почав перегортати сторінки.
Тарзан здивовано поглянув на книжку. Яким чином вона в д’Арно? Д’Арно зупинився на сторінці з п’ятьма маленькими плямами.
Він передав розкриту книжку поліційному урядовцеві.
— Чи подібні ці відбитки до моїх або пана Тарзана?
Урядовець видобув зі столу велике збільшувальне скло і заходився уважно розглядати відбитки, водночас роблячи нотатки в блокноті.
Тарзан зрозумів, до чого було їхнє відвідування поліційного урядовця.
Розгадка таємниці його життя містилася в цих маленьких відбитках! З нап’ятими нервами він сидів на стільці, нахилившись уперед, але несподівано ослабнув і з усмішкою відкинувся на спинку.
Д’Арно здивовано поглянув на нього.
— Ви забуваєте, що мертве тіло дитини, яка зробила ці відбитки, пролежало двадцять років у хатині свого батька, і я сам бачив, як воно лежало там, щоразу, коли бував у хатині! — з гіркотою зауважив Тарзан.
Поліційний урядовець запитально поглянув на них.
— Роздивляйтесь, роздивляйтесь, капітане! — сказав д’Арно. — Ми вам потім розповімо усю цю історію, якщо лише пан Тарзан згодиться.
Тарзан ствердно кивнув.
— Та ви з глузду з’їхали, любий мій д’Арно! — наполягав він. — Ці маленькі пальці поховані на західному березі Африки!
— Я цього не знаю, Тарзане — заперечив д’Арно. — Це можливо, але якщо ви не син Джона Клейтона, то небом заклинаю вас пояснити: яким чином ви потрапили в джунглі, забуті Богом, туди, куди не ставала нога жодного білого, крім Джона Клейтона?
— Ви забуваєте про Калу! — сказав Тарзан.
— Я просто не зважаю на неї! — відповів д’Арно.
Розмовляючи, друзі підійшли до широкого вікна, яке виходило на бульвар. Деякий час вони стояли, дивлячись на потік людей унизу, кожен заглибившись у свої думи.
“Довго, одначе, він порівнює відбитки!” — подумав д’Арно, повертаючись до поліційного урядовця.
На свій подив, він побачив, що урядовець відхилився на спинку крісла і похапцем перебігає очима зміст маленького чорного щоденника.