Татарський острів

Лысенко Василий Александрович

Хлопці піднялися з землі і, похнюпивши голови, пішли берегом до Сорочиної левади.

— Навіщо ти їх відпустив? — стривожено запитала Леся. — Вони знову нападуть на тебе, підстрелять або втоплять, четверо на одного. І Петро… як же він посмів таке вчинити! А я думала…

— Що ти думала? — Юрко очікувально зиркнув на дівчину.

— Вважала його за чесного хлопця, навіть жаліла, ніби винуватою себе відчувала.

— Спасибі тобі, Лесю, — зворушено мовив Юрко, — якби не ти, лежав би я зараз на дні Прип'яті з гирею на шиї. І Люксу спасибі. Ніколи не

думав, що вівчарка має таку страшну силу.

Юрко нагнувся, погладив Люкса, який лежав на траві, поклавши голову на витягнуті лапи, і відданими очима дивився на Лесю. Хлопець теж звів погляд на дівчину:

— Ти моїй матері нічого не розповідай, хай не переживає. У неї й так клопоту вистачає. — І далі поцікавився: — А як ти тут з Люксом опинилася? Хто тобі розповів про нападників?

— Ніхто мені нічого не розповідав, — схвильовано відповіла Леся, — коли ти говорив з Шумейком, я відчула в його словах щось недобре. Не сподобався він мені. Отож тільки ти з ним пішов, я за Люкса — і слідом за вами.

Юрко знову з вдячністю глянув на дівчину. Так хотілося підійти до Лесі, глянути в її блакитні очі. Не посмів, посоромився.

Але, мабуть, дівчина зрозуміла його думки, його стан, сама підійшла до Юрка, взяла за руку і тихо промовила:

— Ходім додому, Юрку!

Деякий час вони йшли берегом Прип'яті мовчки. Люкс біг попереду, сторожко приглядався до кущів верболозу, часом зупинявся, насторожував гострі вуха, ловив ледь чутні звуки. Пес оглядався на Юрка та Лесю, ніби хотів їм сказати: «Можете нікого не боятися, коли я з вами».

Нарешті мовчанку порушила Леся:

— Знаєш, що я надумала, Юрко. Давай завтра підемо та розпитаємо про Червону красуню. Мене дуже зацікавила доля цієї дівчини. — Леся несподівано зупинилася, поглянула Юркові у вічі:

— Вона якось навіть наснилася мені, і знаєш, що вона сказала? «Найбільший скарб в людині — вірність». Правда, дивний сон? Ти якось говорив, що у сільського вчителя є портрет Червоної красуні. Ходімо подивимося на нього.

Юрко одразу погодився.

— А чого ж, коли ти хочеш — сходимо. І вчителя мені треба провідати. Він колись же мого тата вчив.

Другого дня вранці, після сніданку, Юрко сказав матері:

— Хочу провідати Олександра Васильовича. І, може, щось про Червону красуню довідаюсь.

— Піди, — погодилася мати, — віднеси йому трохи солі. Галина Іванівна збиралася на роботу, почула розмову про Червону красуню, незадоволено зауважила:

— Нема тобі чого, хлопче, робити, так ти й займаєшся всілякими дурницями. Навіщо тобі Червона красуня? Краще привези діду Захарку дров. Зима не за горами, а в старого порожня повітка. І жито дідові треба змолотити.

— Привезу дідові дров, — пообіцяв Юрко. — Нам теж паливо потрібне. От заодно й завеземо, а сьогодні провідаю старого вчителя. Хай і Леся зі мною. Дозволите?

Лесина мама здивовано кліпнула очима:

— Мабуть, щось у лісі здохло. Почав Юрко в мене дозволу питати. Ідіть та будьте обачні, не підходьте й близько до палацу.

Тільки-но Леся з Юрком вийшли на

вулицю, як Юрко пояснив:

— Зразу підемо до Олександра Васильовича, а потім навідаємося до Пампушки. Прадід учителя був панським художником, малював портрети. Вчитель збирає різну старовину, мріє створити в селі музей. Він і тата мого колись учив. Вони разом досліджували старі каменоломні, підземний монастир, шукали сховану ченцями древню бібліотеку.

— Яку? — поцікавилася Леся.

— Давно колись, — став розповідати Юрко, — як на нашу землю напав хан Батий, то його орда обклала Київ. І кияни, ризикуючи життям, вивезли з обложеного міста бібліотеку, сховали її в старих каменоломнях неподалік нашого села. Там уже тоді був підземний монастир. Кочівники пограбували монастир, вирізали ченців, і ніхто не знає, де лишилася схована бібліотека. Учитель і шукав її, мріяв знайти древні книги.

— Може, все те вигадки, — засумнівалася Леся.

— Може, й вигадки, — погодився Юрко, — але підземний монастир справді існує. Я був у ньому. Там багато кам'яних келій, і всі вони ще не досліджені. Є там і таємничі схованки. Ченці ховали в них своє добро, як набігали кочівники.

— А в учителя є портрет Червоної красуні? — поцікавилась дівчина.

— Невеличкий, — пояснив Юрко, — а великий, на якому Червона красуня зображена на повен зріст, знаходиться в підземеллі.

— У якому підземеллі? У старих каменоломнях?

— Я ж тобі колись не раз казав, що портрет Червоної красуні намальований у підземеллі. А підземелля — під палацом, там з давніх-давен старі виробки лишилися. Пани влаштували там свої схованки, поховали в них різне добро, а Червона красуня оберігає всі ті скарби. Пам'ятаєш, дід Матвій нам про це розповідав? Крізь ті кам'яні світлиці можна і в палац проникнути.

Дівчина зупинилася, подивилася на Юрка так, як дивляться на нерозумного підлітка, що наслухався казок про жар-птицю і тепер збирається в ліс, хоче піймати ту чарівну пташку.

— І ти, Юрку, справді віриш казці про скарби Червоної красуні?

— Звичайно, вірю. Я знаю, що це не казка, а справжня дійсність. Є портрет Червоної красуні, і він вартує скарб панів Хоткевичів.

— Як же портрет може вартувати скарб? — недовірливо мовила Леся. — Ти сам подумай, що говориш! Хай дід Матвій вірить у чудеса! Не може портрет нічого оберігати. І не варто тобі справді витрачати час на розгадування давніх вигадок.

— Треба, Лесю, розгадати. Від них багато чого залежить.

— Чого? — розвела руками дівчина. — Хай навіть пощастить знайти купу панського золота. Навіщо воно нам?

— Потрібне! Партизанам. Тільки тут не в золоті справа. У палаці, — Юрко притишив голос, — шпигунська школа. І якби проникнути непомітно через підземелля — всіх диверсантів можна буде голими руками взяти. Маєр довірив мені таємницю фальшивомонетні і сказав: «Якщо ти розголосиш про це хоч одній живій людині, — всім вам буде капут». Маєр слів на вітер не кидає. Фашист хоче проникнути в підземелля, хоче поживитися скарбом пана Хоткевича.