Татарський острів

Лысенко Василий Александрович

— Даремно ти переживаєш, — поспішила заспокоїти дівчина Юрка, — нічого нікому я не скажу. Тільки дивно мені слухати про всі ці таємниці. Так і уявляєш кам'яне, похмуре підземелля, портрет Червоної красуні.

Поблизу великого будинку під зеленою бляхою Юрко зупинився.

— Ось тут і живе вчитель. Дуже гарна людина. У нього величезна бібліотека, багато картин. Тут перед тобою, як жива, встане історія нашого села. І ти тоді зрозумієш мене, збагнеш, чого я так люблю і шаную людей, які колись жили на цій землі, і хочу про них побільше знати.

Зайшли на подвір'я, піднялися на високий ґанок, постукали в зелені, візерунчасті двері. Їх відчинив високий сухорлявий чоловік з гострою сивою, аж білою, борідкою. На його засмаглому обличчі молодо й допитливо зоріли великі карі очі.

Він запросив гостей до хати, закрив на защіпку двері. Юрко привітався, поклав на стіл вузлик з сіллю й став пояснювати мету їхнього приходу.

— Моя мати просила вас показати нам картини, вона говорила, що у вас є і портрет мого прадіда. Нібито він дуже схожий на мене.

— Про батька нічого не чути? — запитав учитель.

— Ні, — тихо відповів Юрко, — як пішов на фронт, так і нема про нього ні чутки, ні звістки.

— Твій тато, — сумно проказав учитель, — був моїм найкращим учнем. Жаль, що мене не послухав і не вступив на історичний факультет. Правда, й час тоді був непевний, шаблею доводилося утверждати історію. — Він вибачливо посміхнувся. — Що ж це я приймаю гостей на кухні? Постарів. Зрадів вашому приходу і забув запросити до світлиці. Заходьте. Тут у мене зберігається родинна картинна галерея. У нашому роду було кілька художників. Я теж трохи малюю, хоча й не можу похвалитися якимось успіхом. Мій прадід розмальовував палац, місцеву церкву, підземні кам'яні світлиці під Білою вежею. Тільки вони затоплені водою. Затопив їх пан Хоткевич, як тікав за кордон, і всі розписи мого пращура загинули. А, кажуть, гарні були ті картини, хто їх бачив — захоплювався. Є в мене, Юрку, й портрет твого пращура Франца Берегового. Дуже великими друзями були художник Максим Заворицький та механік Франц Береговий. Обом їм і вкоротив віку пан Хоткевич, позбувся небажаних свідків.

У світлиці на стінах висіли великі й малі картини. На них були зображені селяни й селянки, козаки з довгими оселедцями на виголених головах, московські стрільці, солдати, жінки, бабусі з добрими лагідними обличчями та строгі задумливі сивобороді діди. Помітив Юрко і портрет Червоної красуні. Дівчина була зображена на весь зріст, стояла серед дозрілої пшениці, в якій квітували маки та волошки. Через лан пшениці пролягла бита дорога, обсаджена високими вербами. На пагорбку видніється невеличка криничка. І дівчина в пишній, пурпуровій туніці пильно дивиться в далечінь, ніби чекає когось і ніяк не може дочекатися.

Над колосистою пшеницею, над червоними маками і синіми волошками, над рясними верховіттями крислатих верб, на тлі голубого неба, повисли прозорі хмарини.

Юрко підійшов до портрета Червоної красуні, запитав:

— Хто ця дівчина? Чому вона одягнена в такий незвичний одяг? І хто намалював цю картину?

— Дівчина? — учитель посміхнувся. — Тій дівчині, хлопче, вже більше ста років. Жила вона в нашому селі ще за часів кріпаччини, а ім'я її та прізвище — Катря Загорулько. Замучили її колись пани, бо була дуже вродлива, горда, мала волелюбну вдачу. Не вміла гнутися, плазувати перед панами, не захотіла покоритися своїй долі. От мій дід, Остап Заворицький, і намалював її — Червону красуню.

— А чого її звали Червоною красунею? — поцікавився Юрко. — І коли ваш дід зустрічався з цією дівчиною?

— Не зустрічався він, не довелося йому бачити Червону красуню та розмовляти з нею.

— Як же він міг намалювати цю картину?

— Тут, хлопче, довга історія, — відповів вчитель, — одним словом про неї не розповіси. А розкажеш її — то не кожен і повірить, подумає — вигадка.

— Олександре Васильовичу, — попросив Юрко, — розкажіть, мені дуже хочеться дізнатися, хто була ця дівчина, коли жила, чому вбрана в червону туніку і чому називали її таким дивним іменем. І Леся хоче послухати. Вона теж дещо чула про Катрю та її нареченого Тимофія Кушніра. У мене є навіть фото, на якому зображено портрет цієї дівчини.

— Чого ж ви, дорогі мої гості, стоїте? — спохватився вчитель. — Проходьте, сідайте до столу, поговоримо. Як хочете, — то можу й про Червону красуню розповісти. Я, сказати правду, люблю старовину, бо як же її не любити, коли з неї виростає і наше сьогодення, і наше майбутнє.

Не було б наших пращурів, то не було б і нас з вами. І не мали б ми духовних скарбниць, сповнених любові до рідної землі. А людина без душі — бур'ян, перекотиполе. От і мусимо знати свою історію, щоб черпати з неї силу. Після перемоги, як не буде фашистів, у кожному селі повинен бути музей, а в ньому портрети кращих синів рідного краю.

— І портрет Катрі буде в музеї? — поцікавився Юрко.

— Буде! — переконано відказав вчитель, — повинен бути! На таких, як Катря, тримається честь і совість роду людського.

— А чого Катрю називали Червоною красунею? — знову запитав Юрко. — Хіба тоді були червоні повстанці?

— Ні, — посміхнувся Олександр Васильович. — Катря не ходила в повстанцях, хоча із-за цієї дівчини й згорів колись панський палац. А все почалося після того, як пан побачив молоду кріпачку. Кохала ця дівчина сільського коваля Тимофія Кушніра. Восени мали зіграти весілля. А пан наказав всім молодятам приходити до нього та брати дозвіл на шлюб. Прийшли до нього й Катря з Тимофієм. Пан побачив дівчину і наказав забрати її до палацу, призначив покоївкою, а нареченого — в солдати. Тимофій утік, як його везли до прийому, зібрав товаришів, молодих хлопців, напали на палац, перебили варту, пустили червоного півня. Та як не шукав Тимофій Катрю — ніде не міг знайти. Пан теж урятувався, вийшов з палацу підземним, потайним ходом. Потім прибули в село солдати, наїхали жандарми, прочісували навколишні ліси та болота, виловлювали повстанців. Зрадник видав панам Тимофія Кушніра, продав за триста дукатів. Пан наказав прикувати Тимофія живого до кам'яної стіни, поставили перед ним кухоль з водою, але на такій віддалі, щоб він лише міг його бачити. Так і лишився в глибокому підземеллі хоробрий повстанець, лишився навіки під Білою вежею.

— А що було далі? — нетерпляче допитувався Юрко.

— Далі, — роздумливо промовив Олександр Васильович, — пани почали відбудовувати палац, навиписували з різних держав всіляких майстрів — мулярів, малярів, каменярів, механіків. Приїхав у той час в село і твій прадід — Франц Береговий. Палац невдовзі відбудували. На його відкриття влаштували гучний банкет. На тих гульбищах вперше виступив хор молодих красунь. З усіх навколишніх сіл набирали в той хор гарних дівчат. І одягли їх в зелені, блакитні, рожеві, білі сукні. А Катря одна на весь хор була вбрана в пурпурову туніку. І звелів пан величати її Червоною красунею. Навіть одна з кам'яних світлиць була названа її іменем. Покохав пан Катрю, забажав, щоб вона стала його дружиною. Не захотіла дівчина стати з нелюбим під вінець — і кинулася в глибоку ополонку. Не могла вона жити на білому світі без свого коханого, не могла забути Тимофія. Дуже всіх схвилювала ця подія, зворушила Катрина вірність. Вірному коханню й присвячене це полотно. Тільки намальоване воно пізніше, вже після загибелі Катрі, у підземеллі.

— Як же потрапив ваш дід у підземелля? — запитав Юрко. — Пани показали йому потаємний хід?

— Чому потаємний? — стенув плечима вчитель. — Під Білою вежею був хід до того підземелля. Там були глибокі кам'яні льохи, а за ними підземна штольня. По тій штольні можна дійти до великої зали, стіни якої теж розписані картинами на теми римської міфології. У тій залі пани танцювали та бенкетували. Підлога в ній вистелена паркетом з темного мореного дуба. Там немовби є й простора сцена, на якій співав хор молодих співачок. А вже за тією світлицею знаходиться кімната Червоної красуні. Є там і інші, менші приміщення, розписані картинами. Тільки зараз всі вони залиті водою. І ніхто в них не спроможний проникнути. Я колись підмовив пожежників, почали ми викачувати з льохів воду, а її не меншає. Так вона й тримається на одному й тому ж рівні. Довелося припинити даремну роботу. Хай, може, колись, як винайдуть нові потужні насоси, можна буде відкачати воду з підземелля, оглянути кам'яні світлиці. Чимало там всілякого добра лишилося. У кімнаті Червоної красуні пан зберігав рідкісну бібліотеку, картини відомих майстрів. Тільки все те поглинули води Прип'яті. Жаль, звичайно! А що тут вдієш? А може, й не варто проникати в ті підземелля, ворушити минуле? Як сказав один мій улюблений поет: