Татарський острів
Шрифт:
— Що це за зала? — запитала Леся.
— Не знаю. У палаці такого приміщення немає.
— Так це ж, мабуть, підземелля, — догадалася дівчина.
Хлопець перегорнув ще одну сторінку альбома, і на великій, майстерно зробленій фотографії вони побачили розкішні тарелі, келихи, вази. Мабуть, виготовлені з золота, бо навіть на знімку вони яскраво блискотіли, освітлені величезною кришталевою люстрою.
Юрко перегорнув ще одну сторінку і показав Лесі фото молодої дівчини:
— Впізнаєш?
— Та це ж Червона красуня. І пан Хоткевич з гайдуками. На ній вінок з
— Звісно, є, — впевнено мовив Юрко.
— Ти так кажеш, ніби сам був у підземеллі і бачив Червону красуню.
— Так, я дійсно був у підземеллі, — признався Юрко, — і бачив оцю кам'яну світлицю.
На наступних знімках було зображено зброю: рушниці, шаблі, пістолі. Під кам'яними стінами стояли металеві панцирі в круглих шоломах з вузькими прорізами для очей.
На останній сторінці альбома — знімок напівзотлілого кістяка, розіп'ятого на стіні. Під ним череп з темними очними впадинами.
— Тимофій Кушнір, — мовив Юрко, — отой повстанець, що на портреті в учителя, а Червона красуня — його наречена.
— Страшно! — прошепотіла Леся. — Правду казав Пампушка, що треба було б цей палац пустити за димом, щоб і сліду від нього не лишилося.
— Ні, Лесю, палац потрібен, — заперечив Юрко. — Це народне добро.
Уранці Юрко запріг Гнідка й поїхав разом з Лесею до Пампушки. Відвіз йому мішок солі та торбу білого борошна. І сіль, і борошно привіз водій Маєра, щоб Юрко міг вимінювати на них фальшиві фунти стерлінгів.
Задоволений Пампушка допоміг Юркові покласти мішок з грішми на воза, прошепотів таємниче:
— Є в мене на прикметі одне діло. Думаю, що й там грошики Федір залишив. Так що скажи тому німцю хай ще припасе сіль та борошно.
Юрко старанно прикрив лантух з фальшивими фунтами стерлінгів рядниною. Пощастило йому на знахідки. І найбільша знахідка — портрет його прадіда, з рамою, поцяцькованою мідними блискітками. Там обов'язково мусить бути тайник. У Юрка аж руки свербіли від нетерплячки, так йому хочеться перевірити. Якщо є тайник — то в ньому щось обов'язково сховане. Але доведеться почекати тиждень-другий. Учитель не віддасть зараз портрет. Як він сказав — то вже так і буде.
Розділ шостий
НЕПЕРЕДБАЧЕНІ ПОДІЇ
До Берегових на гнідому коні заїхав поліцай Хома Сіроштан, похмурий, непривітний чоловік з Макарового хутора. Зайшов у хату, зупинився на порозі й звернувся до Марії Федорівни:
— У вас мешкає троє біженців: жінка й двоє дітей. Є наказ всім біженцям, дорослим і дітям, з'явитися сьогодні до поліції на дві години дня. При собі велено мати теплий одяг і цінні речі. За неявку — розстріл.
Марія Федорівна хутенько поставила на стіл пляшку з горілкою, миску зі смаженою рибою, помідори, запросила поліцая до столу.
— Сідайте, Хомо Гордійовичу, чарку вип'єте, і на душі стане веселіше. Як там здоров'я вашої дружини?
Поліцай похмуро посміхнувся, зняв з голови синій кашкет, кинув на лаву.
— Чарку не завадить випити, і риби можна покуштувати. Люблю рибу. А
Сіроштан випив одну за одною дві чарки горілки і мовчки заходився закушувати.
— Не знаєте, навіщо це німці біженців збирають? — обережно запитала Марія Федорівна поліцая по паузі.
— Чому не знаю? Знаю!
— Може, хочуть документи перевірити? Так у наших біженців вони в порядку. І паспорт є, і довідки.
Сіроштан недбало махнув рукою.
— Нам, звісно, нічого казати не велено, та вам я скажу, бо ми люди свої: всіх їх будуть пускати в розход.
— Як це в розход? — злякано запитала Марія Федорівна.
— Хіба не знаєте як? — похмуро кинув поліцай. — Дуже просто. Надійшов наказ очистити село від біженців та оточенців. От зберуть їх, звезуть до ями — і всім капут. — Поліцай знову налив чарку, випив і винувато зиркнув на Юркову матір. — Ви вже звиняйте, що я до чарки допався, як Мартин до мила. Не бере мене горілка, хоч і міцна, як вогонь.
Сіроштан поклав на руки голову, провів по всіх посоловілими очима.
— Попав я в цю поліцію, як дурень у гарячу смолу. Тепер і не виберешся, і не відмиєшся, і не відчистишся. А все Хівря винна! Хоча й життя мене припекло. Визначив Щупак у Німеччину моїх дочок — Прісю й Ольгу. Ольга хоч доросла, а Прісі ще й сімнадцяти не виповнилося. Скрипаль і каже: «Вступиш у поліцію, дочки дома лишаються». От я і вступив. Пропав, як руда миша в Петрівку! І на дітей пляма. Хто їх батько? Поліцай і убивця!
— Таке й скажете, — заспокійливо мовила Марія Федорівна. — Навіщо ви, Хомо Гордійовичу, на себе зайве говорите? Хіба ви здатні когось убити? І на роботу пішли заради дітей.
— «Добра» в мене робота, — криво посміхнувся поліцай, — будь вона тричі проклята! Знаєте, де я був недавно? У Мануйлівці. Там німці уже порішили біженців та оточенців. І я мусив стріляти. А що будеш робити? Назвався грибом — лізь у козуб.
Поліцай випив ще чарку й продовжував:
— Дітей і тих постріляли. Жила в Мануйлівці молодичка з трьома дітьми, найстаршій дівчинці було, мабуть, років дванадцять, мала, як моя Нінка. Гарна така дівонька, вродлива, як писанка. І так просилося бідне: «Не вбивайте мене, я жити хочу!» І зараз у вухах отой крик стоїть. Пристрелив її Скрипаль. — Сіроштан ударив кулаком по столу, вигукнув: — Не можу бути поліцаєм! Не можу! А путі назад — нема! — Він опустив голову, дивився в тарілку, ніби боявся глянути на людей, на білий світ.
Навпроти сиділа пополотніла Галина Іванівна. Женько сполохано дивився на поліцая, принишк, з надією поглядав на Юрка, ніби шукав у нього захисту.
Сіроштан підняв голову, сказав:
— Тепер у нас новий начальник поліції. З Києва прислали. Усі груди в хрестах. Наш він, місцевий. І ви його знаєте, бо він про вас розпитував.
— Хто ж він? — запитала Марія Федорівна.
— Симон Маковій, колись його батько на Самусівці шинок тримав. Так це його синок об'явився, старається.
— Так що ж нам робити, Хомо Гордійовичу? — забідкалася Марія Федорівна.