Тема для медитації

Кононович Леонід

ГЛОСАРІЙ.... не знаю, чи вціліє цей рукопис до тої пори, коли на світі постане самостійна українська держава. Пишучи ці рядки, я добре усвідомлюю, що моє життя — всього лиш крапля у тому океані, який зветься Україною; і що могла змінити одна-однісінька крапля серед чорного хаосу свавілля, яке чинить партійно-радянська наволоч на нашій землі? Те, що ми робили, було спробою зберегти власну гідність; ми знали, що результат буде нульовий, та все одно робили це, бо не хтіли почувати себе двоногою худобою, котра з радісним ревом крокує під барабани. Звичайно, уся наша діяльність була хибною в самісінькій своїй основі, адже існує

тільки один метод боротьби з комуністичним режимом — збройний терор; та ще більшою помилкою було вважати, ніби ідейний вождь нашого руху — націонал-комуніст Іван Дзюба. Навіть зараз я сумніваюся, чого ж більше, шкоди чи користи, принесла Україні його книга «Інтернаціоналізм чи русифікація». Відомо тільки одне: вона призвела до того, що ми почали вважати себе вірними ленінцями, а тодішній режим — засиллям ревізіоністів, яких, однак, треба закликати до громадянського діялоґу. Коли нас брали на розповсюдженні самвидаву, ми встрявали в суперечки зі своїми слідчими й намагалися переконати їх у необхідності широкої публічної дискусії з наболілих проблем; кагебісти радісно кивали головами і час від часу вкидали такі собі невинні запитання, що, на перший погляд, нітрохи не торкалися конспіративних методів нашої роботи. Врешті нам давали підписати протокол, і ми з жахом бачили, що з наших слів ці здорові треновані хлопці, схожі на молодих звірів, зліпили образ ворога, який шляхом розповсюдження наклепницької літератури намагався підірвати політичну та економічну основи радянської влади! Аж тоді хід наших думок трохи мінявся, й ми починали здогадуватися, що ніякого діялоґу з цією фашистською владою не може бути; що комуністи — це не люди, і до них не можуть бути застосовані загальнолюдські норми моралі й права; що їх потрібно розстрілювати, вішати, топити, давити гусеницями танків, рубати на шматки й розкидати по вулицях, — щоб усі бачили, яка страшна й невідворотна кара чекає на кожного, хто носить коло серця цей диявольський квиток!

А символом партійної ідеології для мене був і на все життя залишиться Київський університет. Багацько води втекло відтоді, як я покинув цю одороблувату червону кам ’яницю, а й досі нудить мене від одного тільки спомину про його величезні аудиторії, в яких немов би на віки вічні завис їдкий чад марксизму-ленінізму з його теорією класової боротьби та партійностю літератури; й зараз мені сняться його похмурі темні галереї, де так і жди, що з-за рогу вискочить партійна почвара, озброєна гострою ідеологічною сокирою; і нині бачу я кабінети, в яких, неначе тхори в норах, сидять партійні фюрери зі здоровезними вгодованими рилами і божевільними очима...

Зі Стояном у нас відбулася тільки одна розмова, й говорили ми на сходовій площадці в гуртожитку.

— Я хотів побалакати з тобою ось про що... — сказав він, спершись ліктями на поручні й замислено дивлячись униз.

— Ну? — не втерпів я.

Він випростався й глянув мені просто у вічі.

— Я хочу, щоб ти нарешті облишив Оляну!

— Що?! — перепитав я.

— Те, що чуєш! Послухай, доки буде тривати оця гра з вогнем? Ти що, не бачиш, яка зараз обстановка в місті? У зв’язку з діяльністю Руденка й компанії назріває нова хвиля арештів... ти не розумієш цього, чи як?

— Ну, то й що?

— Навіщо ти втягнув її у розповсюдження самвидаву? Тобі що, не шкода цієї дівчини?!

Я нарешті втямив, що він і не підозрює про зв’язки Леляни з дисидентами, і мені подумалося, що це й на краще.

— Послухай, — сказав я, — кожен сам обирає свій шлях у житті! Вона ж не безмозка лялька, як більшість наших однокурсниць... та врешті, й небезпека не така вже велика!

Очі

його зблиснули гнівом.

— Ти слухаєш «Свободу»?

— Ні.

— А дарма! Чумака пам’ятаєш... заступника редактора нашої районки?

— Та й що?

— Вчора повідомляли: помер у табірній лікарні... А за що, питається... за що?!

— За Україну! — твердо сказав я.

— Яку саме Україну?

— Що?

— Чию це Україну? — повторив він. — Чорновола? Чи Мороза? Чи американських спецслужб, які фінансують дисидентів? За чию Вкраїну буде страждати в тюрмі Оляна?

Я вражено підняв голову.

— Вкраїна, — з притиском сказав я, — в нас одна! Й ми всі проти неї — ніщо, розумієш? І наше життя лише тоді матиме цінність, якщо ми віддамо його в боротьбі за визволення України. Симоненко писав: «Я проллюся крапелькою крови на твоє священне знамено», пам’ятаєш? А взагалі, я не розумію... ти що, ума стерявся? Ти що це мелеш?!

— Це ти ума стерявся... й ті, хто за тобою стоїть! — з ненавистю закричав Стоян. — От скажіть, чого вам іще бракує? Якого рожна ви підриваєте державу, котра вас виховала, дала вам освіту, безкоштовне медичне обслуговування, житло? Навіщо ви продаєте її міжнародному імперіалізму?!

— Клепка вилетіла, еге? — поспитав я його. — Значить, немає ні порушення прав людини, ні політичних арештів, ні русифікації?

— А де ти бачиш русифікацію?

— Як це — де? — розгубивсь я од такого дурного запитання.

— Хто вам забороняє говорити рідною мовою? Ніхто, правда ж? Говоріть, скільки влізе! — Руки його тремтіли, голос ламався. — Так ні-і... ви ж хочете бути героями, слави здобувати!

— Що-що? — перепитав я. — Хто це хоче слави здобувати, по-твоєму?!

— А ті, що за тобою стоять... покидьки націоналістичні!

Я стис кулаки.

— Ти кого це назвав покидьками... людей, котрі всім пожертвували для України?!

— Не треба... не треба! — скривився Стоян, виставляючи перед собою долоню. — Давай критично поглянемо на їхню діяльність... добре?

— Ну, — сказав я, трохи заспокоївшись, — нехай! І що ж ти мені скажеш?

— Давай, — вкрадливо почав Стоян, — поставимо собі запитання: що вони роблять для республіки? От поглянь: партійні органи здійснюють керівництво економікою, відстоюють інтереси України в Москві, вибивають кошти для республіканського бюджету... а результати, ось вони, перед нами! — Він обвів рукою круг себе. — Дороги будуються, мости, стадіони... метро в Києві он яке! А тепер подумай: а яку ж користь приносять республіці дисиденти?

— І яку ж?

— А жодної! — скрикнув Стоян, зриваючись на вереск. — У них одна думка: як підірвати республіку, її економічну та політичну міць, як заронити в народну свідомість зерна чужої ідеології... а потім усе розвалити!

— Значить, — перебив я його, — ти вважаєш, ми повинні йти на співробітництво з цією владою?

— Юру, це наша влада! — гаряче сказав він. — Це наша держава... ми повинні приймати її такою, яка вона є, розумієш? Ми повинні підтримувати її, втілювати в життя всі її накреслення й постанови! Цю владу визнав наш народ... а хто ми такі, щоб іти проти волі народу? Хто, скажи мені?!

Я голосно розреготався.

— Ох ти, боягузе! — сказав я нарешті. — Тюрми злякався, еге? Так перелякався за свою шкуру, що заговорив газетними фразами? Ну-ну... валяй далі!

Він сіпнувся, наче його ножем штрикнули.

— Я — боягуз?

— А хто ж іще! Ти думав, цього не видно буде, еге? — Я зміряв його зневажливим поглядом. — Гарно ж ти заспівав, голубе! Може, ще й у КГБ побіжиш?

Він обурено підняв голову.

— За кого ти мене маєш?! — скрикнув він, хапаючи мене за барки. — Та я за такі слова...