Тема для медитації
Шрифт:
— За всіх розкуркулених, розстріляних, утоплених, заморених голодом, живцем закопаних у землю! Ти ж із хліборобського роду... як міг ти його зрадить? От як, поясни мені?!
— А-а, он воно що... Голубе, — Лимар посміхнувся, однак у глибині очей промайнуло щось холодне й нещадне, як сталь, — в тебе, виявляється, однобокий погляд на життя! Ця влада, — він подався вперед і стишив голос, — існує сьогодні й зараз... а значить, це влада, яку треба визнавати! Ця політика робиться реальними людьми і дає реальні результати... а отже, її потрібно підтримувати! Твоя біда в тому, що ти не хочеш приймати життя таким, яке воно є... В тебе просто
— Значить, минулого не існує?
— А як же ж воно може існувати! Ну, ти даєш, студент... Минуле пройшло і вже не вернеться... а держава, партія, політика — ось вони, бачиш? — Лимар повів рукою по кабінету. — Хто цього не тямить, той просто недоумок! Ну, та ми таким хутко мізки управляємо... Просто мені тебе шкода, студент! Життя своє ти поламав — і не розумієш цього! Думаєш, органи дадуть тобі спокій?
— Нічого я не думаю! — буркнув Юр.
— Воно й видно... В нас, голубе, блатні ламаються дуже швидко! Кагебе так уміє карати людей, що вони до кінця свого життя лікті кусають... — На столі задзеленчав телефон. — Слухаю!
— Лимар відкинувся в фотелі, й лице його набрало звичного жорстокого виразу. — Через дві хвилини... я буду в коридорі. Ну, як і домовлялися... Але не затримуйтеся, зразу ж у кабінет! Ні, я не можу говорити, тут сторонні...
Він кинув слухавку і насмішкувато глянув на Юра.
— Ну що, студент... догрався? Значить, слухай: через двадцять чотири години щоб у Києві тобою й не смерділо! Забирай свою ксиву, — Лимар узяв паспорт і кинув його через стіл, — і катай у село! А втім, чекай... До нього скільки кілометрів?
— Щось із вісімдесят! — буркнув Юр. — А що?
— Відпадає! Тобі дозволяється жити не ближче, ніж за сто один кілометр од міст-героїв і обласних центрів! Їдь десь у віддалений район або глухе село, влаштовуйся вантажником, будівельником чи їздовим — і навіть носа свого не показуй до столиці! Це розпорядження — неофіційного характеру... але якщо ти порушиш його, то ми застосуємо до тебе закон!
— Який?
— Адміністративно вишлемо за стокілометрову зону! Втямив, студент?
— За що це ви мене вишлете, цікаво?
Слідчий зневажливо посміхнувся.
— За зґвалтування білого ведмедя в Київському зоопарку! Або за самогоноваріння... зрозумів?
— Та ще б пак!
— Ото й добре! — Лимар підвівся. — Ходім, я проведу тебе...
Вони вийшли в коридор, і Лимар зненацька зупинився.
— Так ти справді все зрозумів?
— Ну!
— А взагалі, ти мені подобаєшся! — Лимар посміхнувся й, узявши його за лікоть, розвернув спиною до кабінету. — Ти, звичайно, ворог... але переконаний, ідейний ворог! Ну, давай п’ять...
Юр похитав головою.
— Співробітникам кагебе я руки не подаю! Второпав?
— А все одно ти мені подобаєшся... — Лимар зненацька
Юр одступився на крок і підвів на слідчого подивований погляд, збираючись йому щось відказати; але сього ж менту його пройняло таке відчуття, неначе хтось торкнувся потилиці, провівши по ній згори униз долонею, — й коли він озирнувся, то уздрів, що позаду стоїть Леляна.
Її щойно привели з камери; за ці три дні вона геть змарніла, зробилася ще меншою, ніж була, однак очі її так само горіли, мов зорі; й у тих очах він угледів подив, який поволі переростав у глибоке невимовне презирство. Леляна стояла, тримаючи руки за спиною і гордо піднявши голову, й дивилася на нього, мов на якийсь непотріб, — і тільки губи її все дужче й дужче тремтіли від хвилювання, а на щоках помалу проступав гарячковий червоний рум’янець.
— Не затримуватися! — гаркнув контролер і штовхнув її у розчинені двері кабінету. — Вперед!
Юр перевів погляд на Лимаря. Той спостерігав за цією сценою і посміхався; його посмішка була, широка, хазяйська, і в ній читався тріумф; це була посмішка переможця, професійного ловця душ, який зугарився обвести круг пальця свою здобич — і загнав її в пастку, з якої вона вже не вирветься до кінця свого життя.
Юр плигнув на нього і схопив за горлянку. Вони попадали додолу. Слідчий хтів було крикнути, але з рота вихопилося конвульсивне харчання. Юр зумів уп’ястися двома пальцями за борлака; не тямлячи себе од шалу, він вхопив слідчого другою рукою за чуприну і почав бити головою об землю. У коридорі залунали тривожні голоси. Його шарпали за плечі, кричали, далі почали гамселити кулаками, — а він усе товк і товк тією головою об підлогу, наглядаючи, як вираз тріумфу на твердому самовпевненому обличчі поволі замінюється невимовним звірячим жахом...
... погасив світло й, уклавшись на ліжку, вкрився грубою важучою ковдрою. Всеньке тіло було негнучке, інертне і видавалося ніби виліпленим із воску; мимохіть він зачудувався з того, бо за цілісіньку днину йому й за холодну воду не довелося взятись, а значить, і втомитися наче не було від чого; та за хвилю цей подив згас, тому що непроглядна чорна пітьма, що залягла у хаті, зненацька завирувала, заклекотіла, дедалі дужче й дужче наростаючи гучним підземним гуркотом, і стала поволі втягувати його у чорну мов смола круговерть; й коли у вухах почало дзвеніти, як від занурення у глибоку глибочінь, то свідомість раптом рвонулася виконуючи якийсь незбагненний стрибок, і він ще встиг побачити: залізні коробочки авт, що снують бульваром Шевченка; тополі, з яких пооблітало жовте листя; і здорові чорні парти, за якими бовваніють білі плями облич із роззявленими ротами...
... то Мумукало як не вихопиться на воза, та як не роззявить свого рота, здоровецького ніби піч, та на всю горлянку як не зареве: «Тіка-айте, люде добрі! до Дніпра! до Дніпра!» — і допіру голос його, ніби ярихонська труба, покотився над усеньким вировищем отого повоєнного базару, де купували й перепродували геть усе, що за тих пір на білому світі водилося, — то всеньке оте юрмисько із його репетом, гомоном і лайкою нагло замовкло й зробилося тихо, яку могилі, — а ми, з півсотні голодних обдертих фабзайців, розсипавшись по всенькому базару, заголосили, як на пуп: «До Дніпра! до Дніпра! у-у-у!»