Тема для медитації
Шрифт:
— Ну, він же ж і сволота, цей Поліщук... написати заяву на школяра! — обурено сказала Леляна. — Що ще запитували?
— Про Антонича! Мовляв, чому це я так пропагую його творчість... — Я зареготався. — Одне слово, про поезію йшла балачка! Ні, ти уяви собі... виявляється, на Вкраїні є ще один заклад, в якому вивчають літературу — КГБ! Правда, літературознавці всі в мундирах...
— Зате в поезії вони тямлять набагато краще, ніж ми усі! — іронічно сказала Леляна. — Все це, звичайно, жарти... а от як нам бути далі, га?
— То ж бо й воно! — замислено сказав я. — Давай, напевне, зберемося завтра і виробимо план дій... згода?
— Коли?
— Після лекцій. Іде?
— Добре! — відказала вона. Й коли я ступнув до дверей, зненацька прошепотіла: — Юру!
— А що?
— Може, ти поцілував
Я взяв її обличчя в долоні, й вона покірно заплющила очі. Поцілунок був такий довгий, що в мене аж голова обертом пішла.
— Ох ти ж, Леляно... — видихнув я нарешті.
— Іди тепер... — прошепотіла вона, облизнувши припухлі губи. А тоді підняла руку й зробила те, чого ще ніколи не робила, — перехрестила мене! — Хай Господь тебе сохраняє, мій милий!..
Я вийшов за ворота й чимдуж погнав до зупинки. Ніч була темна, безмісячна, й у повітрі гостро пахло прілим листям. Біля сусідських воріт стояла темна «волга» з антеною на капоті, а коло неї — отой чолов’яга, котрого я загледів ще на Московській площі. Не встиг я пройти й десять кроків, як мало не врізався в оту парочку — уздрівши мене, вони знову стали жадібно цілуватися. Коли я поминув їх, дівчина почала щось тихо й дуже швидко говорити. В мені поворухнулася невиразна тривога, однак я відігнав її й, бігцем піднявшись на гору, підійшов до автобусної зупинки. Було вже п’ять хвилин по десятій, і цієї пори автобуси ходили дуже рідко. Я спинився оддалі й запалив. Люди на зупинці мовчали. Глянувши в їхній бік, я завважив, що це двоє чоловіків ув однакових темних плащах. Вони теж крадькома позирали на мене. Врешті цигарка догоріла до самісінького фільтра й стала чадіти. Я пожбурив її на дорогу, й сього менту з гори скотилося авто й на повному ходу загальмувало біля зупинки. Один з чоловіків підійшов до нього й, одчинивши дверцята, заліз досередини.
— Гей, ти... сідай підвеземо! — гукнув мені другий. Я підійшов до авта. Дверцята були відчинені, й усередині світилася панель приладів. — Куди тобі?
— На Ломоносова! — відказав я. — Але як підвезете бодай до Московської площі, то буде й зовсім добре...
— Підвеземо, підвеземо... — сказав чолов’яга й підштовхнув мене до дверцят. — Сідай, коротше!
Я хутко заліз на заднє сидіння. Дверцята гупнули, й авто притьма рвонуло з місця, метляючи світлом фар по штахетниках і цегляних мурах будинків.
— Добре, що ви нагодилися! — полегшено зітхнув я. — А то вже думав, у гуртожиток не пустять...
Водій зиркнув на мене й зненацька зареготався.
— А ти жартівник! — сказав мені чолов’яга, котрий сидів праворуч. І до водія: — Ввімкни світло, лейтенанте...
Під стелею спалахнула жовта лампочка.
— Читай! — сказав чолов’яга й тицьнув мені під носа розкриту книжечку.
— Комитет... — пробурмотів я, здивовано розглядаючи фото, де цей чолов’яга був у військовій формі. —... государственной... безопасности?!
— Попався ти, студент! — озвався водій із-за керма.
В очах у мене пішли жовті плями. В однісінький мент я збагнув усе — і те, що люди, котрі мене супроводжували у провулку, були з кагебе, і те, що в Леляни зараз іде обшук, і те, що ми нарешті влипли і попереду немає нічого, крім довгих років тюрми. Якийсь звірячий рефлекс кинув мене до дверцят — вирватися з цієї пастки! за всяку ціну дістатися на волю! — але кагебісти фахово схопили мене попід руки і заламали їх аж за лопатки.
— Сидіти, студент! На Ломоносова ти ж хотів? От зараз і поїдемо...
— Обшук робити! — докинув із-за керма водій і знову зареготався.
За вікном крутнулися височенні димарі Корчуватського цегельного заводу. Авто гаркнуло і чимдуж погнало під гору, висвічуючи з темряви урвиська, де поросла колюча дереза.
— Ордер показуйте! — загорлав я, щосили пручаючись у їхніх руках. — Ви не маєте права... ордер, суки, ордер давайте! Ордер на арешт пред’явіть, кому я сказав!
— Ні, ти послухай тільки! — сказав один кагебіст іншому. — Оце борзота, га? Ордер йому подавай, цьому...
... від того, що хтось його термосував. Повіки були неначе з олива, однак від того, що він їх розплющував, нічого не мінялося: за ними стояв усе той же густий непроглядний морок, який, немов смола,
Він отямився. Довкруг не було й душі. Стояла ніч, і крізь яворове гілля проблискували зорі. Було дуже зимно. Він зачудовано роззирнувся, намагаючись уторопати, куди ж поділася Леляна. Адже вона була тут... поруч! — із відчаєм подумалося йому. Нарешті у мізках і геть посвітліло, й він збагнув, що прийняв завелику дозу, котра буквально повалила його з ніг, і Леляна йому просто примарилася.
Він спересердя вилаявся і, гупаючи своїми здоровими черевиками, перевальцем почвалав до хати. У світлиці було темно, мов у ямі; запаливши світло, він укинув у грубу кількоро дровиняк, а тоді поставив чайника і втомлено сів коло столу. Мозок його ще й досі не вийшов зі стану заціпеніння, й думки повзли мляво та неохоче, мов сонні мухи. Од комина дедалі дужче тягло духом нагрітої цегли і сухого хатнього пилу, який темнів у кубасі; нарешті в чайнику, вируючи, заклекотів окріп, і він підвівся й, насилу вештаючись по світлиці, знайшов залізну кварту й приніс її до столу. Кожен рух коштував йому таких зусиль, що ліпше було б нічогісінько не робити, а просто сидіти і дивитися в яку-небудь цятку в стіні; але він добре знав, що з цього стану треба доконечне вийти, бо як пробудеш у ньому іще пару годин, — прийде клямка. Наллявши у кварту води, він запарив чай і, коли на поверхні скипіла брунатно-жовта піна, відпив перший ковток. Чай був такий кріпенний, що аж у роті в’язало; він ковтав його через силу й почував, як потроху починає оживати і до нього вертається здатність логічно мислити і навіть робити якісь умовиводи з того, що трапилося з ним за останні дні. Втім, найдужче у той момент його непокоїв біль, який знову озвався попід ребрами і тут же почав навально зростати, кидаючись шаленою пульсацією; а коли терпіти його стало вже й геть незмога, він дістав з кишені грудку липкої темної маси, одірвав од неї кавалок і, повагавшись, укинув до рота. Ефект наступив блискавично: тіло заклякло, а відтак зробилося легке й палюче, немов огонь, контури предметів стали чіткими, гострими й неначе б аж задрижали на гранях, а всеньку його істоту ув однісінький мент пійняло дивовижне почуття відрубности од цього світу — і водночас болюче, діткливе усвідомлення нереальности, ілюзорности речей і явищ, ілюзорности часу, який пронизував його стрімким неперервним потоком, і не в змозі стерпіти цього тривожного й не зовсім зрозумілого стану, він заплющив очі, а далі розплющив їх і заплющив знову, тоскно почуваючи, що все воно вертається назад і тепер від нього вже нікуди не подінешся...
... а коли він черговий раз підняв повіки, то уздрів перед собою просторий кабінет, полірований стіл, за яким сидів кремезний чолов’яга у краватці й костюмі, а праворуч од себе — вікно, в яке струмувало мляве осіннє сонце.
— Паспорт! — коротко звелів чолов’яга.
Він поворухнувся й, сягнувши до кишені, дістав червону книжечку із серпом та молотом на палітурці. Його свідомість знову немов би роздвоїлася, й час побіг у двох напрямках: він добре пам’ятав, що йому вже сорок літ і коло його життя замкнулося, підійшовши до тої межі, за котрою лежить порожнеча, — та водночас було неспростовним фактом і те, що він сидить у цьому кабінеті на Володимирській і вікно тут заґратоване легкою дротяною решіткою.