Тема для медитації
Шрифт:
Фосфоричні стрілки годинника показували сьому годину вечора, коли він уздрів у долині жовті світлячки осель, а по праву руч — провалля, які тяглися через поле вузьким зміястим каньйоном. Падаючи від утоми, він спустився із кручі й, насилу продершись крізь чагарі, підійшов до хати.
— Франю! — загорлав він, грюкаючи ногою в двері. — Озовися!
А-а-а! — засвистів буревій, підхоплюючи його хрипкий зірваний голос, — і поніс останні звуки понад проваллями, од чого вони зазвучали потворним дисгармонійним акордом.
—
У хаті мовчали. Він трохи постояв, озираючись на всі боки, а тоді нагнувся і, спотикаючись, поліз через діру в стіні.
— Франю! Франю!
Під ногами захлюпала вода. Він черконув запальничкою і побачив, що на долівці стоїть калюжа. Тхнуло цвіллю, сирістю й розквашеною глиною.
— Ти тут, Франю?
Запальничка нагрілася, й він поспішно її згасив. У хаті зробилося темно, хоч вовків тюгукай. Незграбно чалапаючи по воді, він ступнув кілька кроків і тут же вдарився коліном об піл. Тоді знову черконув коліщам — і побачив жовте, наче віск, лице із довгою вовчою щелепою.
Вона була мертва. Смерть настала хвилин із п’ять тому, і тіло ще не встигло закоцюбнути. Він остовпів, не вірячи своїм очам; жовте полум’я запальнички тріпотіло на протязі, який струмував крізь хату; аж нагрітий метал знову обпік йому пальці, — й тоді він погасив огонь і, відступаючи назад, ледве чутно прошепотів:
— Пізно я прийшов, бабо... не встиг одігнати твою смерть!
У-у-у! — застугонів у комині вітер — і бухнув із печі холодним попелом, який розлетівся по всенькій хаті, кружляючи у непроглядній пітьмі, немов окрушини змарнованого життя.
Над горою ревло і стугоніло, як перед кінцем світа. З настанням ночі буревій розгулявся так, що, здавалося, ще трохи — й вітром почне вивертати деревляччя і зносити дахи. Підіймаючись у двір, він почув, як у провулку щось затріщало, а тоді завалилося зі страшенним гуком, і допіру він утямив, що це упав старий трухлявий осокір у сусідньому обійсті, як ревисько вітру перекрив надсадний шум двигуна, і провулком ковзнуло сліпуче сяєво фар, а затим стало чутно, як біля воріт на повному ходу загальмувало авто.
Він підійшов до причілка й зупинився. Ось гупнули дверцята — й висока темна постать одним скоком переплигнула тин і притьма кинулася у двір.
— Я тут!.. — неголосно погукав Юр.
Постать спинилася біля дверей, вилаялася, а тоді щодуху метнулася в його бік.
— Ти, сволото!.. — крикнула вона, викидаючи кулака.
Юр не встиг ухилитися, й кулак поцілив просто в обличчя. Удар був такий, що його жбурнуло назад, і він гримнувся потилицею об стіну. Чолов’яга замірився, щоб садонути носаком у живіт, але Юр зловив його за ногу, крутонув її, а тоді повалив напасника додолу й наступив йому на горлянку.
—Ти хто такий? — важко дихаючи, поспитався він.
— Я тобі зараз
— Чекай, чекай... — пробурмотів Юр. І раптом його наче громом поцілило: — Стоян?!
— А-а, впізнав-таки! Нічого я ще уб’ю тебе, сволото!..
Юр насмішкувато подивився униз.
— Руки короткі, Стояне! — він покрутив головою. — Що, правда наверх випливла... очі коле, еге?
— Ти в мене ще отримаєш, мерзотнику! — ще дужче загорлав Стоян, — Ти що це тут бучу зняв, га? Що тобі треба від Оляни? Вона моя, моя... ти ж ніколи в житті її не любив!
— Та невже?
— А де ти був, коли вона повернулася з таборів? Ти бачив, якою вона прийшла звідти... бачив?! Усі махнули на неї рукою, вона вмирала... а я врятував її, я! Тому що тільки я любив її!
Юр зненацька відступився назад.
— Вставай... будемо говорити! Тільки не смикайся, бо уб’ю! Мені це як раз плюнуть... втямив?
Стоян сів на землі й почав розтирати горло.
— Покидьок! — пробурмотів він. — Убивця... Права ще воно тут буде качати!..
— Мовчать! — гаркнув Юр. — А будеш пащекувать, то скалічу... Навіщо ти доніс на неї, вІДПОВІдай?
— Я на тебе доніс, мерзотнику! — з ненавистю глянув на нього Стоян. — Я звістив, що ти несеш літературу... я спеціально її тобі віддав! А вони пустили за тобою оперативку, замість того, щоб арештувати відразу! І вийшли на Оляну... ти сам їх туди привів! Потім я вже нічого не міг зробити... виявляється, за нею давно стежили, розумієш? Вона мала зв’язки з іншими людьми, крім нас.
— Та знаю я!.. То за що ж її засудили?
— Коли ти вийшов на зупинку, в неї уже йшов обшук. І там вигребли цілу купу самвидаву... зокрема, ті меморандуми, які понаписував Руденко зі своїми людьми!..
— Значить, я не винен у її арешті!.. — прошепотів Юр, і на душі йому зробилося так легко, наче він скинув з десяток літ, а далі охопила його така радість, що він ладен був розцілувати Стояна.
— Певно, що не винен! — Стоян підвівся й почав обтрушувати свою шкірянку. — Я не розумію тільки, чого ти оце хочеш добитися!
— Правди я добиваюся, голубе! Знаєш, не хочеться умерти стукачем і провокатором...
— Правди?! — перепитав Стоян. — А кому вона потрібна, оця правда, — зараз, через двадцять років? Ви думаєте, комусь буде цікаво знати про ваші діла? Про те, хто і як поводився на допитах чверть сторіччя тому?
— Ти про кого?..
— Про тебе... і таких, як ти! Всі ви живете в минулому, ясно? Це не ви побудували незалежність — це ми побудували її... ми, ті, кого ви прозиваєте новими українцями! Й вам тут місця немає, давно вже пора зрозуміти!..