Тема для медитації
Шрифт:
— Коли я відбував перший строк у таборах, вийшла книжка Івана Дзюби «Грані кристала». Ти, звичайно, пам’ятаєш цю брошуру... Це була спроба перекреслити працю «Інтернаціоналізм чи русифікація», спростувать те, що не надавалося до спростування, заперечити очевидне! Коли я прочитав цю брошуру, мені стало погано. Враження було таке, наче завалився цілий світ... система цінностей, як ти оце кажеш! Дзюба на той час був не просто людиною, що вступила у конфлікт із режимом, — він був прапором нашого руху, його теоретиком, вождем! — Чумак запалив ще одну цигарку і
— Ну, й що з цього випливає?
— Неправда, що все втрачено! — твердо сказав Чумак, дивлячись йому в вічі. — Неправда, що ми не потрібні Україні! Ти кажеш, стара цивілізація вмирає... з величезного материка, який живив наші серця, лишився один-єдиний осколок, правда?
— Ну! — буркнув Юр.
— Так треба робити все, щоб виросла з цієї окрушини нова Україна! І не озиратися назад. І не вимагати заплати за свою працю. А крім того, — він стишив голос, — пам’ятай, що були набагато гірші часи... та Україна все одно відроджувалася! З нічого. З нуля... розумієш?
Юр відчув, як його охоплює сонна змора.
— Гаразд, — озвався він, струснувши головою, — все це слова... Давайте ще по одній — та й потяг я додому, а то вже не рано!
Чумак знову поналивав у шклянки й поставив порожню пляшку під стіл.
— Давай... за воскресіння з мертвих! Ти до мене сьогодні заявився, мов гість із минулого... До речі, — раптом обізвався він зовсім іншим, діловим тоном, коли вони випили, — поясни мені, що це за історія була в університеті?
— А що, чутки ходили?
— Та ні, не чутки! — Чумак гостро подивився йому в вічі. — Про тебе розповідали дуже погані речі...
Юр посміхнувся.
— Он воно що!.. Було це дуже, дуже просто... Річ у тому, що тут попрацювали чарівники, розумієте? Як відповів мені один кагебіст словами з пісні Марка Бернеса: «Почему, дружок? Да потому что я жизнь учил не по учебникам! Просто я работаю... просто я работаю волшебником!»
Він зітхнув і, припаливши ще одну цигарку, розповів про всю оту провокацію, внаслідок якої було заарештовано Леляну. Коли він скінчив, Чумак підвівся із-за столу і пройшов туди-сюди по кімнаті.
— Елементарна підставка... — озвався він урешті. — Коли не хочуть засвічувати провокатора, то здійснюють отаку оперативну комбінацію. Але ж ти й улип, чоловіче... ворогові такого не побажаєш!
— Але ж хто... хто був провокатором — ось що й досі не дає мені спокою! — вигукнув Юр.
— Стоян, звичайно.
— Ви впевнені?
— Я старий конспіратор... і знаю, як робляться отакі підставки! — гірко посміхнувся Чумак. — Врешті, цей хлопчина підозрювався нами й раніше... Тобі ж,
— Не може бути!..
— А чому ти так думаєш? Кагебе спрацювало чітко: з тебе зробили провокатора і змусили покинути Україну, а він зостався на місці й, користуючись знайомством із Леляною, проник у наше середовище... З його іменем пов’язувалися й подальші арешти, зокрема, й на факультеті журналістики... просто не було певности, що здав цих людей саме він!
Чумак сів у фотель і, глянувши на Юра, знову посміхнувся.
— Ось як роблять провокаторів! Кепська справа, друже мій...
— А зараз чим він займається?
— Стоян? Торгує кольоровими металами! Такий бізнесмен, що ого...
— То це він вам звістив, що мене убили?
— Ні... Леляна казала!
— Хто? — не зрозумів Юр.
— Ну, Леляна ж... — Чумак побачив його здивування й посміхнувся. — Леляна... котра фігурувала в цій справі! Ти що, забув?
Юр страшенно зблід.
— Не може бути! Вона ж померла в таборах!..
— Коли це?! — витріщився на нього Чумак.
— Наприкінці сімдесятих! — вигукнув Юр, атолі затинаючись, розповів, як його занесло вночі на отой цвинтар. Він розказав геть про все — тільки оту спробу вкоротити собі віка обминув мовчанням, тому що цей спогад і досі обпікав його соромом.
— Нічого не розумію! — стенув плечима Чумак, вислухавши його плутану розповідь. — Я з нею давно вже знайомий... ми разом працювали в Києві! Та й узагалі це якась нісенітниця... коли в’язень умирає в таборі, то його там же й ховають! Ніхто нікуди його не вивозить, ще чого... А ти дивився, що було написано під портретом?
— Ні... але на фото була вона, вона! Послухайте, може, ми говоримо про ріжних людей?
Чумак рішуче встав із-за столу і підійшов до шафи.
— Як же ж це ми маємо балакати про ріжних людей... Ось же вона видала збірку поезій! І тут її портрет... поглянь!
Юр узяв до рук тоненьку книжечку — і побачив фото: юне дівоче лице з червоними, мов калина, вустами, у вінку з осінніх квітів, й очі, що сяють мов дві зорі... Не тямлячи себе, він перевернув книжку — і прочитав: Леляна Стоян.
— Чому, — тихо спитався він, — чому її прізвище Стоян?!
Чумак застромив руки до кишень і понурив голову.
— Вона його дружина! — озвався він урешті. — А ти не знав, еге? Вона вийшла за нього заміж... Давно, іще десять років тому! У них троє дітей. І мешкають вони тут, у райцентрі.
Юр знеможено заплющив очі. Діткливий, фізично відчутний біль, який викликала в ньому ця звістка, раптом погас, і він побачив перед собою горбкувате осіннє поле, дерева понад шляхом, що нагинаються од вітру, і далеку риску овиду, над яким жене й жене буревієм розкошлані сірі хмари; й тоді йому подумалося, що пора збиратися додому. Він почувався таким змореним, що буквально не міг поворухнути ні ногою ні рукою; сягнувши до кишені, він помацки відшукав оту грудку і вирішив, що прийме дозу, нехай тільки розпрощається з Чумаком.