Темна вежа. Темна вежа VII
Шрифт:
Вони похмуро дивились на нього. Нарешті мовчанку порушила Меріан:
— Стережіться його, Роланде. Фред Таун, про якого я говорила, сказав: «Мордред голодний». І це голод у буквальному значенні. Фред хоробрий чоловік, але навіть він боїться вашого… вашого ворога.
«Мого сина, чому б не сказати прямо?» — подумав Роланд, але причину розумів. Вона стрималася, щоб не зачепити його почуттів.
Мозес Карвер підвівся і поставив ціпка біля доччиного стола.
— У мене є для тебе ще дещо, — сказав він, — хоча ця річ завжди належала тобі. Ти понесеш її з собою і покладеш, коли дістанешся туди,
Роланд був щиро спантеличений. Ще більше він збентежився, коли старий почав повільно розстібати гудзики на сорочці, згори вниз. Меріан поривалась йому допомогти, але він владним жестом спинив її. Під сорочкою в нього виявилась стареча майка — «слінкам», як звик називати їх стрілець. А під нею вгадувалися обриси речі, яку Роланд упізнав одразу, і серце неначе завмерло в грудях. На якусь мить він перенісся думками в хижку на озері — будинок Бекгардта, Едді поруч — і почув власні слова: «Надінь тітоньчиного хрестика на шию, а коли зустрінешся з сеєм Карвером, покажи його. Переконати його в тому, що ти не шахрай, може бути нелегко. Але перше…»
Тепер хрестик висів на тонкому золотому ланцюжку. Мозес Карвер дістав його з-під слінкама, затримав на ньому погляд, а потім підвів очі на Роланда. На губах у нього блукала ледь помітна усмішка. Знову подивившись на хрестик, старий дмухнув на нього. Ледь-ледь чутно, здіймаючи волосся на стрільцевих руках, прозвучав Сюзаннин голос:
— Ми поховали Пімзі під яблунею…
Потім голос замовк. На кілька секунд настала тиша. Насупившись, Мозес Карвер вдихнув повітря, щоб знову дмухати. Але потреба в цьому відпала — пролунав голос Джона Каллема з протяглим акцентом янкі. Здавалося, він ішов не з хрестика, а з повітря над ним.
— Ми зробили все, що змогли, друзяко. — «Дру-узяко». — Сподіваюсь, упорались як слід. Я ніколи не забував, що цю річ мені лише позичили в користування, тому ось вона, повертається до свого власника. Ти знаєш, де вона закінчить свої дні, я… — На цьому голос, що глухнув уже після слів «ось вона», став нерозбірливим навіть для гострого слуху стрільця. Втім, почутого було цілком достатньо. Роланд узяв хрестика тітоньки Таліти, котрий обіцяв покласти біля підніжжя Темної вежі, й знову одягнув його на шию. Хрестик повернувся до нього, та хіба це дивина? Хіба ка — не колесо?
— Дякую тобі, сей Карвер, — промовив він. — Від себе, від мого ка-тету, якого вже не існує, й від імені жінки, яка подарувала мені цю річ.
— Мені не дякуй, — відказав Мозес Карвер. — Дякуй Джонові Каллему. Це він віддав мені його, коли лежав на смертельній постелі. Той чолов’яга був наче кремінь.
— Я… — почав Роланд і замовк, не в змозі вимовити більше ні слова. Його переповнювали почуття. — Дякую вам усім, — нарешті сказав він. І похилив перед ними голову, притуливши правий кулак до чола й заплющивши очі.
А коли знову розплющив очі, Мозес Карвер простягав до нього худі старечі руки.
— А тепер нам час іти своєю дорогою, а тобі — своєю, — мовив він. — Обійми мене, Роланде, і поцілуй у щоку на прощання, якщо ти не проти. І подумай зараз про мою дівчинку, бо я б і з нею попрощався, якби міг.
Роланд зробив, як його просили, а в іншому світі Сюзанна, дрімаючи на поїзді,
Коли Роланд вийшов із ліфта у вестибюлі, то не здивувався, побачивши, що перед садочком з трояндою стоїть жінка в сіро-зеленому пуловері, а поряд з нею ще кілька фолькен так само застигли в шанобливій задумі. Біля лівої ноги в неї сидів не-зовсім-собака. Роланд перетнув вестибюль і взяв її за лікоть. Айрін Тасенбаум подивилася на нього широко розплющеними від подиву очима.
— Ти це чуєш? — спитала вона. — Це як той спів, який ми чули у Ловеллі, тільки стократ приємніший.
— Чую. — Він нахилився і взяв Юка на руки. Під спів хору голосів зазирнув у блискучі пухнастикові очі з золотистою облямівкою. — Друже Джейка, яке послання він через тебе передав?
Юк спробував сказати, але спромігся лише на щось подібне до «Денді-о», слово, яке Роланд невиразно пам’ятав зі старої пияцької пісні.
Стрілець притулився чолом до Юкового лоба і заплющив очі. Відчув запах теплого дихання пухнастика. А ще десь у глибині густої шерсті зосталися слабкі пахощі сіна, в яке не так давно з насолодою стрибали Джейк і Бенні Слайтмен. І в голові у нього, змішуючись зі співом голосів, востаннє пролунав голос Джейка Чемберза: «Перекажи йому слова Едді: „Стережися Дандело“. Тільки не забудь!»
І Юк не забув.
Коли вони спустилися сходами перед «Другою Хаммаршольд-Плазою», поштивий голос промовив:
— Сер? Мадам?
Голос належав чоловікові в чорному костюмі й м’якому чорному кашкеті. Він стояв біля такої довгої й чорної машини, якої Роланд у житті не бачив. Від її вигляду стрільцеві стало не по собі.
— Хто прислав по нас поховальну гарбу? — запитав він.
Айрін Тасенбаум усміхнулася. Троянда підживила її, Айрін відчувала приємне збудження й піднесення, але, поза тим, давалася взнаки втома. Крім того, їй не терпілося зв’язатися з Девідом, який, напевне, вже місця собі не знаходив від хвилювання.
— Це не катафалк, — пояснила вона, — а лімузин. Машина для особливих людей… чи людей, які вважають себе особливими. — І звернулася до водія: — Поки їхатимемо, ви не могли б зв’язатися з офісом, щоб отримали для мене інформацію про рейси літаків?
— Безперечно, мадам. Чи можу я дізнатись, якому перевізнику ви надаєте перевагу і куди бажаєте летіти?
— Летіти я хочу в Портленд, штат Мен. А перевізник — «Рабербенд Ейрлайнз», якщо є рейси сьогодні після обіду.
Вікна лімузина були з димчастими шибками, розсіяне світло в салоні йшло від кольорових світильників, розташованих кільцем. Юк застрибнув на сидіння і зацікавлено дивився, як пропливало повз вікна місто. Роланд з легким подивом помітив з одного боку видовженого салону бар, повністю укомплектований алкогольними напоями. Він подумав було, чи не випити пива, та потім вирішив, що навіть такий легкий напій затьмарить йому світло розуму. Айрін же цим не переймалася. Вона налила собі віскі з маленької пляшечки й підняла склянку, дивлячись на Роланда.