Темнота

Самчук Улас Олексійович

— Невідомо чи вам тут поможуть, — каже її попередня сусідка.

— Так, але ж мій муж відповідальний…

— Так то так, але чи вони тут мають. Найкраще поїхати до Москви, там, кажуть, все є.

— Добре вам казати — до Москви. А скільки то буде коштувати?

— Кажете — відповідальний. Хай просить командировку.

Ольга також думає про будильника, у них взагалі нема ніякого годинника. Від будильника переходить до кальош — осінь, а взуття лихе. Та й білизни нема. Зовсім нема скарпеток. Ні хустин до носа. Ані горшків, тарілок, виделок. За

що б подумав — нема. Вічні, давні мрії, але коли до цього часу це були тільки мрії, то тепер це може бути дійсність.

Час іде поволі, стовбіють ноги, від рання Ольга ще не їла, і що там робить той її письменник, і як це все привести до порядку — нагріти, наварити, не пропустити служби, черг.

На цей раз Ользі пощастило, замість сподіваної години, чекала всього три чверті. Урядовець, треба признати, не кричав, не гнівався, але тут же заявив, що Укрдревоброб спішних замовлень від «часних ліц», та ще й в такому розмірі, не приймає.

— Алеж помилуйте, — каже Ольга і ще раз називає своє прізвище, — мій чоловік ніяке «часне ліцо», а письменник з дуже важливими завданнями партії й уряду. Прошу справитись в ЦК партії. І в нас нічого немає, дослівно ніяких речей, нас вкинули до нового помешкання на три кімнати, а тут нема на чому сісти, прошу прислати комісію…

Урядовець у клопоті, він дослівно розторощений, йому їйбогу, годі самому рішати справи такої ваги, він вдається до вищого начальства, з'являється вище начальство, Ольга нервовим, напруженим голосом ще і ще раз пояснює свою справу, вище начальство її заспокоює:

— Громадянко. Ми якось цю справу полагодимо, але не все одразу. Ліжок, наприклад, тепер нема зовсім.

— Ну, як же дійсно! Буду дзвонити до генерального секретаря, і хай роблять що хочуть, — каже Ольга погрозливо.

Жорстока ситуація. Начальство думає, а час іде, а черга чекає. Ззаду чути репліки:

— Отже й назойлива!

Або:

— Ну ж, скажу вам, і баба.

Хтось відповідає:

— Де чорт не зможе — бабу пошли. — Жінки, що їх у черзі більшість поблажливо посміхаються.

— Канєчно, нє такіє нюні, как ви! — відрізує котрась.

Ольга цього не чує, вона напружено дивиться в очі начальника, її зір каже більше, ніж слова. Начальник все не рішається, чути знов репліки:

— Та вона ж тут не одна. Помилуйте! — Начальник просить Ольгу за перегородку, по дорозі пояснює:

— У нас тепер, громадянко, все на виконання п'ятирічки йде, на індустріялізацію. Ширпотребу обмаль. — Направляє до заднього стола, де сидить за машиною секретарка, і дає розпорядження видати талон.

Ольга диктує:

— Два столи — кухонний і письмовий. Одна канапа.

— Тверда, м'яка? — перебиває секретарка.

— М'яка, — каже Ольга.

— М'яких, здається, не полагається, — зауважує секретарка. Ольга дивиться на неї згори.

— Двоспальне ліжко! — диктує далі.

— Ліжок взагалі нема, — перебиває секретарка.

— Пишіть! Не ваше діло! — сердиться Ольга. — Шафа на книжки, шафа на одяг, шість стільців, кухонний посуд…

—

На кухонний посуд вимагається окремий талон, і треба точно подати, що потребується, — зауважує секретарка.

— То пишіть окремий!

— Я не маю розпорядження!

Ольга шукає знов урядовця, урядовець вище начальство, час іде, з'являється вище начальство, коротка дискусія. Кухонного посуду в даний момент немає. Але талон вони написати можуть? Так, можуть, лише не ручать за його практичну вартість. Ольга просить писати. Начальник відходить, бере слухавку телефону і кудись телефонує. Потім підходить до секретарки і каже:

— Пишіть!

Ольга з виглядом переможця, рішуче диктує далі:

— Дві кастрюлі… — секретарка іронічно посміхається. — Два горшки. Шість тарілок мілких, шість глибоких. Шість ложок, шість виделок, шість ножів…

— Ножів не полагається, — каже секретарка.

— Гаразд. Шість склянок, шість блюдець, одна цукорниця, одна сковорода, один ніж кухонний… — Ольга думає.

— Скорше, скорше! — наглить секретарка…

— Один молочник…

— Усе? — швидко питає секретарка.

— Ні. Одно відро, — додає Ольга.

— Я можу написати що ви скажете, але відер нема зовсім! — каже секретарка.

— А ви пишіть! — Секретарка знизує плечима. — Таз для миття, ночви… І все! — кінчає Ольга. Хотілось згадати про будильника, електричну лямпу, нову праску, але не мала більше відваги. І так, здається, переборщила. Забрала свій талон, вийшла з-за перегородки, посміхнулася до черги, що провела її не дуже привітливо і пішла.

Уже на вулиці Ольга пригадала, що забула спитати, куди має за всім тим звернутися, але вертатися пізно, забігла до аптеки, до розподільника, набрала повну полу харчів і вдоволена побігла додому.

Дома нічого не змінилося, холод собачий. Андрія нема. Ольга дуже квапиться, їй ще конче хочеться побувати сьогодні у тому місці, де дають ті чарівні речі, вже правда, пізнувато, але може ще встигне. Швидко, на ходу, щось їсть, шукає когось на будові, заходить до контори, питає одного, другого і ось вона вже біжить, ловить трамвай трійку, він переповнений, вона з усіх сил хапається за ручку дверей, висить однією половиною в повітрі, але їде.

— Громадяни! Будьте так ласкаві… Потісніться трошечки…

— Та…

— Потісніться.

— Куди? — Але все таки потискаються, нога Ольги може стояти певніше. Вона вдоволена.

По кількох зупинках Ольга вже в середині трамваю. Тепер лише, щоб, бува, не спізнитися, не пропустити зупинки. Пильнує уважно, намагається довідатись, котра година.

— Чи не можете мені сказати, котра тепер година, — питає добродія, якому вона сидить мало не на голові.

— На жаль, — ворушить той головою.

— Приблизно четверта, — каже інший.

— Так, — озивається ще інший, — четверта. — Ольга дякує, вона вся в тривозі, очі бігають, знов і знов питає, одні кажуть одне, інші інше, нарешті, все таки потрібна зупинка знаходиться і Ольга, мов змолочений сніп, виривається з трамваю.