Темнота
Шрифт:
Але ось і самі мовчазні двері дали знак життя. Вони скрипнули, відчинилися… На їх порозі з'явилася гарненька, повновида дівка у бахматій ватянці підперезана військовим поясом.
— Громадяни! — звернулась вона до лютого змія несподівано низьким голосом з домішкою перестуди. — Маємо патефонні пластинки! Вибір обмежений! Кожний вибирає лише три штуки. І швидше! Не задержувати! — командує, мов генерал, красуня.
— Ей, ей там! несподівано закричав змій.
— Вони без черги!
— Без черги! Громадяни! І що це за порядок?
— Та замовчіть, нарешті! А то не дістанете нічого! — гукає красуня-генерал.
— Але ті там панове без черги! — борониться змій.
—
— Та лишіть! Чорт з тими пластинками!..
Рух, гамір, список пластинок пішов з рук до рук, до крамниці вступають і вступають. Прийшла черга й на Ольгу, їй ті пластинки зовсім тим часом непотрібні, у неї нема ще й самого патефона, але відступати вже пізно, та й пластинки напевно колись знадобляться. Вона вибрала модну пісеньку «Улибнісь, Маша», циганський романс у виконанні Утьосова і… танґо. Танґо! Як побачила цю річ виразно закордонного походження, у неї загорілись очі. Боялася лише, що їй того не хватить, бо кожний, видно, хотів мати танґо і розхапували його, мов великі ласощі. Але їй також хватило. Дістала свої пластинки і наміряється платити.
— Ні, громадянко, — заявляє враз красуня-генерал — мусите взять ще й ось цю! — і красуня-генерал подає Ользі ще одну пластинку. Ольга думала було протестувати, але глянула на пластинку і замовкла. «Пісня про Сталіна». Взяла всі пластинки, заплатила і пішла.
Було вже пізно, небо ще нижче осунулось, було зовсім олив'яним і зрідка пролітав сніжок. Ольга квапилась додому. Несла під пахвою свою здобич і було їй якось так неймовірно дивно, що хотілось раз плакати, раз знов кричати, то знов сміятись лютим сміхом.
Дома глухо, порожньо, темно. Світить свічку, скидає свій верхній одяг, закачує рукави, наливає в таз води, знаходить ганчірку і заходжується біля помосту. Вона квапиться, бо свічка одна і вона догоряє.
Перший білий, вогкий ранок на новому місці застав подружжя Морозів на помості в кухні біля плити. Вони спали. Під ними верства томів Андрієвої бібліотеки, на них жовтогаряча витерта ковдра, Андріїв французький плащ і Ольжин платок.
Першою встає Ольга. Вона не знає, котра година, але відчуває, що дуже пізно і швидко зривається. Андрій солодко спить далі, він пізно вернувся, на його обличчі велика безпосередність, буйне, чорне волосся розсипалось по малій подушчині. Ольга порається обережно, швидко одягається і коли, пізніше, встав Андрій, біля нього було лише порожнє прохололе місце, у кімнаті тиша і холод, на плиті три бутерброди, чотири пластинки і записка: «Добридень, коханчику! Як спалось на новому місці? Що снилось? Мені снились білі кози. Я пішла по справах. Сьогодні мій вихідний. Не знаю, чи вернусь на обід. Роби, як тобі вигідніше. Коли прийдуть з Комунстрою — домагайся світла і тепла. Цілую, цілую, цілую! О…»
Андрій голиться, жує бутерброди, обдумує чергову сцену драми, після розкидає постіль, сердиться за зневагу його книг, між якими знайшлася і його «сталь», натягає шинелю, вмощується біля плити, перечитує написане… В ухах ще звучать слова генерального секретаря з вчорашнього засідання: «Що це мені за література, що орудує тими старими буржуазними, слинявими засобами, тим старим типажем? Вирватись, вирватись з минулого! Дайош нову людину, новий побут, новий стиль — наш, радянський! Героїку! Щастя! Радощі! Партія, вожді, соцзмагання, колективізація, ліквідація кулака — ось теми дня! Партія наділяє вас, товариші, окремим довір'ям, і його треба виправдати. І тут не вистачить дерев'яних фігур, ходульних
— Зрозуміло? — питав Мороза Бич, коли вони о першій ночі верталися з кондитерської «Пока», куди вони на хвилинку заскочили після засідання.
Бич нічого не пояснював, Мороз нічого не питав, от ішли, говорили про стилі, романтику і що це буде з тим пролетарським реалізмом, що про нього починають в пресі поговорювати, проходили побіля армянського склепика «Ананас», звідки крізь сітку сніжинок, неслось «не патаму, что с нєю мнє свєтло, а патаму, что с нєю мнє нє надо свєта», і лише прощаючись, Бич не видержав:
— Так. Вибір за нами!
Андрія трохи бентежить настрій Бича, він не може, мабуть, маскуватися, він дуже щирий, дуже ясний, дуже прозорий. Андрієві так і хотілось йому сказати: невже ти все це береш поважно? Невже ти віриш, що ти верблюд? Але не міг сказати, не знайшов потрібних слів, а до всього Андрій не хотів взагалі ніякої дискусії. Пізно щось тут розважати. Взагалі! Раз назавжди!
До мешкання стукають, Андрій відчиняє, входить робітник у заляпаній будьоновці з відерцем.
— Буду малювати двері — каже робітник.
— А! Двері! Гаразд! Не знаєте, коли дадуть світло? — радісно говорить Андрій.
— Не можу сказати. Світло не в нашій компетенції.
— А що це за фарбу маєте? Краще б білу.
— Не моє діло, — каже робітник і починає возити квачем по дверях.
Андрій лишає робітника, йде до своєї роботи. Пише. Пише довго і вперто, мерзнуть руки, зривається, бігає, шукає реплік.
— Це ти зловісна! — викрикує сам до себе.
— Діду! Мусите! — хапає перо і швидко пише.
Входить робітник.
— Може мене кликали? — питає.
— Ні, не вас, не вас! — швидко відповідає Андрій. — Робіть там своє! — Робітник зникає, Андрій пише далі.
По обіді, мов фурія, вривається Ольга. І не сама. За нею двоє дебелих козарлюг щось тяжке тягнуть. Одно, друге, третє. Кімнати заповнюються. Канапа, столи, ліжко, шафа одна, шафа друга. Тягають і тягають, Ольга командує, Андрій і собі заметушився. Усім з чола ллється піт. І коли внесли останню річ, Андрій побачив, що тут навіть про дрова не забуто.
— І що це сталося? — здивовано викрикує Андрій.
— Нічого не сталося, — каже Ольга розпалюючи в плиті. — Бігала, бігала, шукала, шукала, а далі думаю: чим чорт не шутить! Хай буде, що буде, і пішла до ЦК.
— До ЦК? Ти збожеволіла? Без запрошення? — викрикує Андрій.
— Ні, до мене прийшли і чемно попросили: громадянко Морозова! Чи не зволили б ви ласкаво потрудитися до нас — ха-ха-ха! Довго б ти чекав на таке. Ні! Я увірвалась до будинку, мене переймають. Вам куди? Я, кажу, Морозова, потребую генерального секретаря. — Генеральний секретар зайнятий, сьогодні не прийомний день, маєте запрошення? Зайнятий не зайнятий, а я мушу його бачити. Вартовий за телефон, а я на сходи — біжу, варта за мною — стой, стой! А я зупинилась перед дверима секретаріяту і кажу: кричать на мене не можна, розумієте? Не приказано! Не можна! Назад! А ви, кажу, запитайте краще Станіслава Вікентьєвича! А ось і моясна! — Громадянко! Ви забуваєтесь! Ми вас арештуємо! — Арештуйте! Прошу! Я буду кричать! Так, я буду кричать, я підніму крик і побачимо, хто з нас буде арештований! Прошу покликати Станіслава Вікентьєвича! Я вимагаю!