Темнота
Шрифт:
— Та перестань, Параско! І хто ж тебе питає? — перебив бабу Матвій.
Параска затихла, але погляд, яким вона обдарувала Матвія, казав більше, ніж вона сама.
Іван захотів бачити і палац. Це не близько. Матвій навіть запропонував, було, запрягти коняку, але Іван відмовився. Пішли пішки долиною, де колись, видно, були городи, далі пригорбком, мабуть, колишнім садом, бо тут ще і тепер стояли зрідка овочеві дерева, а потім занедбаними кущами, що, очевидно, колись звались парком. Праворуч видно село, за селом луги, що починали вже зеленіти.
Палац стоїть на найвищому місці, здалека виглядає мальовничо, зблизька жаско — повна руїна з проваленим дахом, ні вікон, ні дверей,
Завкультвідділу заявив одразу, що тут відбуваються всенародні гулянки, мітинґи, чекав, видно, похвали, але новий директор нічого на це не відповів. Він був помітно невдоволений, курив мовчки, розглядав, міркував, м'язи його щелепів ворушилися.
Пішли далі «парком». Кілька кущів бузу, мабуть колишньої алеї, кілька сходин з двома мармуровими стовпами, збоку вгрузлий в землю оббитий кентавр з дуже витоптаною біля нього землею, кілька кривих стежок і знов невелика, колись, мабуть, гарна під ампір, будова з великими вікнами, широкою верандою і з написом при вході «Совхоз ҐПУ ім. Дзержінского. Культпропчасть».
Зайшли до будови. Ряд просторих, занедбаних кімнат. У головній, найпросторішій, з хмарою написів, плякатів, схем і портретів на стінах, стояли довгі столи з друкарською машинкою, барвами, клеєм, купами плякатового паперу і сиділи та трудилися двоє молодих людей. Один з них виписував заклик виконати на всі сто процентів весняну посівну кампанію, інший старанно малював величезну, на два метри, голову Сталіна, що приємно посміхалася.
В інших кімнатах мешкали самі робітники цього відділу, в одній лежали гори театрального реквізиту, в іншій стояли попід стінами полички з томиками зачитаних книжок, окремо на етажерці красувалися новенькі, тиснені золотом, масивні томи творів Леніна, на стінах рядочком, у певній черговості, висіли портрети всіх членів комінтерну і трохи осторонь висів портрет Шевченка з написом — «І мене в сім'ї великій, в сім'ї вольній, новій, не забудьте пом'янути!».
Пара дальших кімнат були заняті дитячими, видно ще не вживаними, ліжками, а одна середня, овальна, з виходом на веранду в сад, пусткувала. З її стелі під час дощу, видно, тече, тому вона помережана дивовижними розводами.
Іван все це ретельно оглянув, попросив усіх присутніх, включно з художниками, зійтися у найбільшій кімнаті і сказав кілька слів:
— От що, товариші, — казав він. — У нашому розпорядженні дві з половиною тисячі гектарів доброї землі. Мене прислали сюди господарити на тій землі. Не знаю, як тут воно було до цього часу, але бачу, що тут нічого не робилось. Від сьогоднішнього дня, товариші, будемо працювати. Я ще не знаю, які робочі сили є в нашому розпорядженні, але що до вас тут присутніх, то ви, товаришу Копистенко, лишаєтесь далі бригадиром, ви, Кулябко, звільняєтесь з посади культпропу і призначаєтесь рахівником, а ви, молоді художники, покищо мені тут зовсім зайві. Якщо бажаєте — дістанете іншу роботу в радгоспі, якщо ні, то я вас звільняю з цим днем.
— Товаришу директоре, — проговорив Кулябко, і голос його дрижав. — Алеж нас сюди прислала партія. І рахівництва я не знаю.
На це Іван:
— В такому разі вертайтеся назад до партії і скажіть: радгоспові потрібний добрий рахівник, хай пришлють
— А якже посівна кампанія, яку ми розпочали? — перелякано питав Кулябко. — Сіяти треба! І так спізнилися.
— Як можете — прошу! — каже Іван. — А ви, Матвію, от що: ще сьогодні відправляйтесь в район і скажіть, що завтра тут мусить бути посівне зерно. Як не буде — говоритимуть зо мною. Також зараз оголосіть набір робочої сили — потрібно душ тридцять, але таких, що можуть орати і сіяти.
— Товаришу директоре! А як же з харчами для людей? — запитав Матвій.
— Зараз дійдемо і до харчів. Негайно розпочніть ремонт тракторів…
— Бракує частин, товаришу директоре.
— Негайно зробіть список чого бракує. Всі коні також на оранку. Маєте плян сівби? Негайно скласти! Хто з вас пише на машинці?
Один з присутніх зголосився. Іван почав диктувати. Пляни, кошториси, проекти. До пізнього вечора цокотіла машинка. А потім, зовсім пізно, Іван пішов до райуправи і довго, безрезультатно говорив телефоном з Києвом. І взагалі в районі не могли багато помогти. Харчів нема, реманенту нема, худоби нема, грошей нема…
Ні, так легко і просто це тут не піде, Іван це бачить. І не сповнились сподіванки Мар'яни, що цього року святкуватимуть Великдень всі разом дома, без турбот і клопотів. Уже першої ночі Іван розбудив опівночі Матвія і звелів приготовити йому підводу на станцію, а сам приліг у халупчині просто на голій лаві, підложивши під голову стосу плякатів, о п'ятій годині ранку він вже трясся візочком двадцять кілометрів до Богуслава, а о п'ятій вечора, вийшов з головного вокзалу Києва, добився телефонічного сполучення з начальником господарського відділу ҐПУ, якимсь Звєрєвим, і мав з ним «крупний разговор». Іван заявив одверто: в таких умовах і з такими засобами господарити годі. Все, що там зараз діється — не господарка, а безладдя. І тут треба або, або: або засоби і можливості господарити, або розвіяти все то з вітром.
Почувши цей тон, Звєрєв призначив Іванові побачення о восьмій годині в «Контіненталі». Іван прибув на секунду точно.
— Ви, здається, товаришу Морозе, не вдоволені нашим господарством? — почав одразу півжартом Звєрєв.
— Абсолютно! Скільки живу — не бачив більшого свинства. — Заглядаю в книги: засіяно десять десятин жита, дивлюсь на полі — п'ять. Те саме з пшеницею. Занесено до книг п'ять десятин конюшини — на ділі нічого. Ярові по книгах виконано на п'ятдесят відсотків — на ділі нема ще насіння. Орють кіньми — дві пари коней. На дві тисячі орних — зорано п'ятнадцять десятин, а це кінець квітня. Озиме наполовину вимерзло, поле під картоплю неоране взагалі, п'ятнадцять людей робочої сили і з того три чверті начальства. Їсти нема чого. Всі будови в руїнах, всі машини поламані. Може це по-вашому господарство, по-моєму — публічний дім, — сказав Іван поважно, твердо й незалежно.
Звєрєв зрозумів з першого слова, що перед ним людина іншого складу, ніж він тут призвичаївся бачити. З жартівливого тону перейшов на поважний.
— Щож, по-вашому, потрібно, щоб діло рушилось?
Іван досадно зідхнув.
— Поперше якісь господарські принципи, подруге — кредити, потрете — знаряддя, почетверте харчі. Я зрозумів, що весь той радгосп зданий на ласку райуправи. Все повинна дати райуправа. Звідки візьме все райуправа? Села перестали існувати. Вони тепер на карті СССР мертві точки. Не дістанете звичайного коня. Свині на розплід. Минулого року з промовами і прапорами пустили в рух два трактори. Півроку пізніше трактори поламалися, частин не знайшли, трактористи зникли, і добрі машини спокійно ржавіють під відкритим небом. Ну, знаєте… Соціалізм, то соціялізм, але треба і честь знати.