Тернистий шлях кубанця Проходи
Шрифт:
Одразу після Лютневої революції Заржицькі повернулися додому. Під час бурхливих революційних подій у родині «перемогла українська стихія, до чого найбільше спричинився брат Марусі Костя» [97, с. 58]. За своє українство він невдовзі зазнав лиха…
Під час Визвольної боротьби Маруся працювала у військовому шпиталі в Кам'янці-Подільському, напевно, в тому, що причаївся між головними вулицями Нового плану — Петербурзькою і Московською.
Горя вона надивилася тут безмежно… «Люди лежали в коридорах, на підлозі. Вони були брудні й голодні. Коло кожного лежав шматок чорного
— Сестрице, хіба ж це не українська лікарня?
— Як же ні? Українська, — відповіла та.
— Ну, а коли українська, то чому тут більшість сестриць і лікарів цвенькають по-кацапськи?
— Мабуть, не вміють по-українськи…
— Не вміють, — продовжував козак, — бо не вірять в Україну, але помиляються. Ось ми видужаємо, підемо знову на фронт, виженемо тих клятих московських окупантів і покажемо їм, що Україна є і буде. Тоді вони не посміють з нами говорить по-кацапськи.
— Так… так… так… — підхопили слабкими голосами інші козаки…
За кілька днів після цієї розмови козака і його товаришів уже не було в бараках — їх відвезли лікарняним катафалком до братської могили» [72, арк. 542–545].
1919 року, коли Маруся навчалася в Кам'янець-Подільському українському державному університеті, від тифу померла її матір. Маруся, студентка правничого, а пізніше сільськогосподарського факультету, щоб вижити, підробляла телеграфісткою. Вночі чергувала на телеграфі, а вдень навчалася. Та у листопаді 1920 року разом з урядовими інституціями евакуювалася з Кам'янця-Подільського [82, арк. 1–5].
Її старша сестра Леоніда взяла шлюб з лісничим Цвирком-Годицьким, що походив з Білорусі. Наприкінці 1920 року, після закінчення польсько-совєтської війни, Цвирко разом із дружиною вирішив повернутися у рідний край, який опинився під польською окупацією. З ними до Польщі емігрувала і Маруся. Попрацювавши у бібліотеці львівської «Просвіти» близько двох років, поїхала до сестри, чоловік якої вже працював лісничим князів Радзивіллів. Якийсь час у містечку Жировіце Маруся завідувала поштою, але, коли відмовилась на догоду полякам прийняти римо-католицьку віру, її швидко змусили покинути роботу. Якраз тоді Марусю намовила переїхати в Подєбради Липочка.
В академії особову справу на М. Заржицьку було заведено 19 вересня 1924 року. Навчалася на агрономічному відділі. А на Великдень 1926 року на квартирі у Липочки вона зустріла Василя Проходу. «Христос воскрес!» — це перше, що вона почула від незнайомця. Напевно, тоді вперше і поцілувалися, бо так заведено було…
Невдовзі, вже 1 серпня, вони одружилися. Того дня в Подєбрадах справлялося ще одне весілля — Лєночка Шовгенів виходила заміж за Михайла Телігу. Обидві пари вінчалися в євангельській церкві за православним обрядом. Співав академічний хор під керуванням Платониди Россіневич-Щуровської.
Весільну вечерю влаштували у студентській їдальні «Наша хата». До подружжя Проход прийшли всі колеги-лісівники, Платонида Россіневич, колишній командант УСС, голова львівської «Просвіти» сенатор Михайло Галущинський, який тоді відпочивав у Подєбрадах, та легендарний командарм
Наукова праця
П'ятий рік навчання Василь Прохода присвятив підготовці до іспитів та написанню дипломної праці. За тему вибрав «Меліорацію неплідних земель в Україні шляхом заліснення». Василя, уродженця степу з його стихійними явищами, захопила ідея відновлення рівноваги через насадження лісів, лісозахисних смуг і перелісків.
8 квітня 1927 року відбувся перший дипломний захист на лісовому відділі УГА. На суд викладачів винесли свої знання шестеро студентів: Василь Прохода, Кость Подоляк, Анатолій Карташевський, Василь Мурашко, Петро Ковердинський і Григорій Груша.
Іспит Василь здав на «дуже добре». Таку ж оцінку йому виставили під час захисту дипломної роботи. Того дня професорська рада факультету надала Василеві і його колегам звання інженера-лісівника. 15 квітня 1927 року це рішення затвердила професорська рада академії. Диплом Василеві підписали ректор Іван Шовгенів та декан Борис Іваницький.
До радості домішувався смуток: перед новоспеченими інженерами постала гостра проблема пошуку роботи. А за їхнім фахом чужинцеві неможливо було знайти не тільки посади інженера, а й місця асистента, ад'юнкта в лісництві чи службовця у лісовлаштувальній канцелярії. «Лісники — народ довговічний, — розмірковував Василь, — раніше 70 літ не вмирають і на відпочинок не відходять, а молодих з Празької чи Брненської високих шкіл та з Пісковецького лісового технікуму… було більше, ніж лісове господарство потребувало» [97, с. 63]. До того ж майже всі ліси в Чехословаччині були державними, лише невелика частина їх належала приватним особам — німецьким князям Ліхтенштейнам та Шварценбергам. На роботу у державні лісництва брали переважно чехів, а німці надавали перевагу німцям.
Лише улюбленець жінок Грицько Груша, використавши протекцію якоїсь прихильниці, знайшов роботу в монастирському лісі у Словаччині… Більші можливості знайти працю були в Польщі. Тож багато випускників мусили їхати у Польщу, «до якої не було симпатії, але боротьба за існування змушувала…» [97, с. 64].
Дехто виїхав до США, а приятель Василя Петро Яценко опинився в Аргентині, де одружився на литовці, з якою порядкував на хуторці. Ті ж, хто наважувався повернутися на Батьківщину, закінчували життя далеко за її межами…
Оскільки іншої роботи не було, Василь та його товариші Сергій Колубаїв і Кость Подоляк погодилися на пропозицію професорів Іваницького і Косюри залишитися на кафедрі лісовирощення, лісовлаштування та охорони лісу як професорські стипендіати із зарплатою 600 крон.
5 червня 1927 року професорська рада УГА затвердила їх на нових посадах, зобов'язавши виконувати ще й обов'язки асистентів. Виходило, що працювати вони мусили як асистенти, ставки у яких були суттєво вищими (1100 крон), а отримувати зарплатню як професорські стипендіати — на 500 крон менше.