Тернистий шлях кубанця Проходи
Шрифт:
У квітні 1938 року фірма «Вацлав Гавлік і СПУЛ» отримала замовлення на побудову п'ятикілометрового відтинку дороги Брно — Братислава в районі Годоніна з двома залізобетонними мостами. Керував будівництвом інженер Новотни. Василь став його помічником. З фінансового боку це був найкращий період.
Улітку в село Раквіце, де він мешкав, приїхала і його родина. Якось у вихідний Проходи вирушили до Брно на виставку «Сучасної культури». Побували у товариша-сірожупанника Миколи Байка, колишнього командира полку 17-ї стрілецької дивізії. Потім Василь познайомив Марусю з подружжям Коллардів — Юрієм Жерардовичем і Лідією Миколаївною.
Юрій Коллард був заслуженим українським діячем. Зиновій Книш назвав його одним з тих, хто «від самих початків, від перших кроків у політичній роботі
Народився Юрій Коллард 2 січня 1875 року в Морачові на Полтавщині. Батько його був бельгійцем, що працював в Україні як інженер-агроном. Мати походила зі старого козацько-шляхетського роду. Середню освіту Юрій здобув у Полтаві, де познайомився з Симоном Петлюрою та іншими українськими активістами. Тут увійшов до таємних українських гуртків. 1897 року він став членом Української студентської громади в Харкові, а на початку 1900 року виступив як співзасновник Революційної української партії — першої політичної української організації на Великій Україні. «Юрій Коллард належав до тих небагатьох, що не піддалися соціалістичній пропаганді і, коли РУП зійшла на соціялістичні рейки «братерства пролетарів усіх країн», лишився назавжди вірним Миколі Міхновському та його гаслові «Самостійна Україна» [43А, с. 12].
«Незважаючи на чужоземне походження, увесь його вигляд, включаючи смушеву шапку і смушевий комір, був типово українським». Декому він нагадував «живий образ гетьмана України». Коллард мав широку козацьку вдачу, був щирий, добрий, навіть лагідний, з гумором, а мова його була наповнена запашними народними виразами [43А, с. 12].
Закінчивши Харківський технологічний інститут, Юрій Коллард працював у Харкові (1903–1907), потім будував Транссибірську залізницю в Красноярську, а від 1912 року — Чорноморську залізницю на Кубані, всі станції якої спорудив в українському стилі (до 1914). В роки Світової війни Коллард був головним інженером Мурманської залізниці. 1916 року його перевели на Західний фронт.
У добу Національної революції він вступив до Української партії соціалістів-самостійників, до якої належав і отаман Володимир Оскілко. Був головним комісаром поліських залізниць. За гетьмана став старшим інспектором, а за Директорії — управителем Міністерства шляхів, міністром транспорту.
Після поразки Визвольної боротьби Коллард емігрував, спочатку до Відня, а тоді до Чехословаччини. В 1921–1926 роках працював на Закарпатті інженером при земському уряді. Оскільки Коллард не приховував своїх українських поглядів, чеські власті, які проводили політику чехізації місцевого населення, звільнили його як небажану особу. Юрій Жерардович переїхав у Моравію. Напевно, саме тут написав спогади «З юнацьких днів» (1930), «Спогади з минулого» (1931) та ін.
Заробляв він чимало — чотири тисячі крон щомісяця. Відтак жертвував поважні суми на українську справу. В його хаті завжди було повно гостей. Тут проводили літні вакації бідні учні української реальної гімназії в Модржанах, які не мали можливості поїхати на відпочинок.
З Коллардами Василь Прохода познайомився в Пшерові у Північній Моравії, де Юрій Жерардович будував школи. Зустрілися на похороні одного із членів Товариства колишніх українських старшин. Потім бачилися ще кілька разів. Коллард був «дуже гостинний і любив у товаристві своєї людини випити, маючи ріжні наливки та настоянки власного виробу. Він цікавився українським культурним і національно-суспільним життям еміграції, а також помістив на сторінках «Літературно-наукового вісника» свої спогади про заснування та чинність РУП… У 1935 році Юрій Коллард був переведений на працю в центральну установу до Брна, де він, а особливо його дружина підтримували зв'язки з українськими студентами, цікавлячись і модним серед молоді націоналізмом. Юрію Коллардові було тоді близько 60 літ, але він був бадьорим, рухливим і брав участь як автор в українському драматичному гуртку, де міг з молодечим запалом протанцювати будь-який запорозький танець» [97, с. 150, 151].
«Українські студенти
Марко Дмитрович Антонович у вступі до спогадів Колларда писав, як москалі чудувалися, що «найбільш непримиренними борцями за волю України є, мовляв, не українці: Пилип Орлик — чех; Петро Могила — молдаванин; граф Капніст — грек; Коллард — бельгієць». Не здогадувалися москалі, що в цьому якраз і є «велика сила українського народу, що умів своєю чистою, ідейною боротьбою за визволення запалювати навіть неукраїнців!» [43А, с. 16].
Юрія Колларда з пошаною згадувало багато українців як одного з «перших незламних… що високо підняли прапор національного визволення України» [43А, с. 4]. І кубанець Прохода залишив теплий спомин про Юрія Жерардовича.
Карпатська Україна
Здавалося, що тяжкі роки вже позаду. Та у Південній Моравії, де Василь працював на будівництві доріг, зростала напруга. Німців, яких тут жило чимало, «опанував якийсь стихійний потяг до об'єднання та повернення втрачених у Першій світовій війні позицій». У місцях свого поселення вони маніфестували під гаслом «Один народ, одна держава, один вождь» [97, с. 153].
1 жовтня 1938 року Адольф Гітлер виголосив ЧСР ультиматум — віддати Німеччині Судети, прикордонну територію з німецьким населенням. Чехи оголосили мобілізацію в надії на допомогу своїх союзників — Франції та СССР. Але ті зрадили. Чехословацький уряд, залишившись у міжнародній ізоляції, швидко капітулював. Польща, скориставшись слабкістю «братів-слов'ян», окупувала Тешинський район. Невдовзі німці зажадали ще й Південну Моравію. Тож відтинок дороги, збудований під керівництвом Проходи, мав тепер відійти Рейху.
Часткова окупація Чехословаччини зупинила діяльність фірми Вацлава Гавліка в Моравії. Василеві довелося розрахуватися і вертатися з дружиною та сином Романом на свій хутір у Мєстєчку-над-Сазавою.
У жовтні 1938 року в ЧСР було ухвалено закон про федералізацію держави — Словаччина і Карпатська Україна могли формувати автономні уряди. Таким чином, із запізненням на 19 років, було виконано постанову Сен-Жерменського договору, що гарантував Закарпаттю автономію у складі Чехословаччини. Але вже в листопаді відбувся т. зв. Віденський арбітраж за участю міністрів іноземних справ Німеччини, Італії, представників ЧСР, Угорщини і закарпатських українців. «За основу своєї постанови арбітраж узяв сфальшовану статистику 1910 року…» Згідно з нею було визнано, що в районах Ужгорода, Мукачевого і Берегового більшість становлять угорці, «чого в дійсності не було». Непрохані «арбітри» визнали право Угорщини зайняти ці райони, що вона відразу і зробила. Осідлавши залізницю, яка з'єднувала ЧСР з Карпатською Україною через Чоп, угорці перекрили дорогу і на Львів. Залізницю і шосейні шляхи було перервано у трьох місцях [97, с. 155].
Постала гостра потреба у нових комунікаціях. Фірма Вацлава Гавліка швидко зорієнтувалася і послала Василя Проходу «як українця» на переговори з урядом Карпатської України, який після окупації мадярами Ужгорода було переведено до Хуста [97, с. 156].
У Хусті Прохода відразу помітив «старих політичних діячів», що прибули не тільки з наміром дати пораду, а й покерувати. Не знаючи обставин, вони втручалися у життя закарпатців «і часом більше шкодили, ніж допомагали їм у державно-творчій праці, що мала переважно романтичний характер. Тому місцеві діячі відхрещувалися від новоявлених претендентів на державне керівництво, хоч самі не мали власного досвіду, ані відповідних знавців та фахівців для витворення адміністративно-державного апарату та організації власної військової чинности» [97, с. 156].