Тернистий шлях кубанця Проходи
Шрифт:
Василь Прохода охоче віддався справі сокільства. Він вважав, що «нарід, котрий має духовну й фізичну силу, знає, чого хоче, і здобуде те, до чого змагає». Кубанець не раз повторював слова вихователя Йозефа Тругляржа: «Коли вірите в майбутнє й свободу свого народу, підготовляйте її» [111А, с. 20, 25].
26 грудня 1931 року в Подєбрадах відбувся з'їзд представників українських сокільських товариств з Аргентини, Великого Бечкерека, Ржевниці, Праги, Пардубиць, Ліберець та Брно. Було створено Союз українського сокільства за кордоном, обрано управу та голову — Василя Проходу. Під його орудою наша команда виступила 1932 року на всесокільському зібранні, присвяченому 100-літтю від дня народження Мирослава Тирша.
Про діяльність українського сокільства Василь Прохода написав
Неперіодично виходив і часопис «Український сокіл», який видавали інженери Платон Цісар і Володимир Дараган, лікар Якубовський (відповідальний редактор), доктор Микола Масюкевич (фактичний редактор) та чех Франтішек Коргонь, у минулому член «Сокола-батька» у Львові.
Пізніше головою союзу обрали Платона Цісаря з Умані, а Проходу — заступником. 1937 року Василь знову очолив організацію, а після від'їзду Миколи Масюкевича ще й перебрав на себе редагування видання «Український сокіл».
Масони у Подєбрадах
Кубанець завжди намагався «уникати політиканства та групової і гурткової колотнечі». За це на нього нападали як прихильники еміграційного уряду УНР, так і противники його курсу. Василеві інкримінували то полонофільство, то совєтофільство. Ганьбили, бо він не хотів підпорядковувати очолювані ним товариства політичним організаціям, у тому числі й еміграційному урядові УНР. А не хотів — бо уряд цей був повністю залежний від польських чинників. Хоч кубанець засуджував поляків за їхню репресивну антиукраїнську політику, дехто продовжував пліткувати, що Прохода, мовляв, є «польським агентом» [97, с. 67]. А совєтофільство закидали — бо він не приєднався до кампаній бойкоту студентів, які планували виїхати до УССР. Виїзд на Батьківщину Василь не вважав зрадою національній справі. Тим більше що до 1928 року українська культура в УССР розвивалася досить успішно. Хоч і під гаслами «пролеткульту», вважав Прохода, та на Батьківщині інтенсивно відбувався процес націогенезу, що «можна було лише вітати» [97, с. 70].
Підтримка морального авторитету Петлюри на сторінках «Тризуба» і журналу «Табор», де Прохода виступав «як ідеолог петлюрівства — визвольного руху проти Москви» [97, с. 67, 71], призвела до того, що інженери Василь Кучеренко та Євген Ґловінський ввели Проходу до таємної організації БУД («Братство української державності»). «Ця організація мала масонський характер і належала до ложі «Орієнт» у Варшаві, — розповідав на схилку життя Василь Прохода. — В ній ніби співпрацювали покійні Пілсудський та Петлюра… БУД мав в організаційній структурі систему сімок. Кожній такій сімці належало знати лише своїх співпрацівників. Складалася вона з голови, консула, секретаря, скарбника і трьох членів. Свою чинність з іншими аналогічними організаціями вона координувала через вищий ступінь організації… До неї входили консули первісних організаційних гнізд. Ця організація також мала свого голову, який давав інформації та ставив на обговорення питання… Засада демократичності ухвал при цьому зберігалася. Вступ до БУДу і вихід з нього був добровільний. Приналежність до братства мала зберігатись у глибокій таємниці… Про це давалось урочисте чесне слово. На випадок виходу з організації треба було забути про її існування» [97, с. 71, 72].
В організаційному гнізді, членом якого став Прохода, головував Борис Іваницький, отой, що любив чужі грошики. Секретарював Євген Ґловінський, а скарбником визначили Василя Кучеренка. Консулом вважався Прохода. Засідання відбувалися в помешканні професора Іваницького. Спочатку Василь більше прислуховувався і придивлявся. Чи не одразу зауважив, що братство «давало кожному членові вказівки про напрямок діяльності в офіційних організаціях і установах», зокрема в академії та організаціях, які існували в її стінах та й поза ними, як-от у Товаристві колишніх українських старшин у Чехах та «Українському
«Після двох років перебування в БУДі, — писав кубанець, — я почав більш рішуче висловлювати свої погляди і критикувати гостріше політичну орієнтацію на Польщу, доказуючи, що реальним завданням української еміграції є національно-культурна чинність, яку треба відмежувати від усяких політичних орієнтацій, щоб не шкодити боротьбі за українську культуру в підсовєтській Україні. З нашою культурною чинністю Варшава не має нічого спільного, допомоги від неї ми не можемо сподіватись, а тому не маємо потреби декларувати свою солідарність з діяльністю уряду УНР, що користується для свого існування польською матеріальною підтримкою» [97, с. 72, 73].
Свою позицію Прохода відкрито виголосив, бо БУД наполегливо вимагав оголосити від імені Товариства колишніх українських старшин у ЧСР та Спілки українських військових інвалідів, де Василь був головою ревізійної комісії, публічну декларацію лояльності до еміграційного уряду УНР. Те ж саме вимагалося від «Українського сокола». Але ж чесна людина на це погодитися не могла, бо уряд Андрія Лівицького втратив авторитет через підтримку поляків, які здійснювали криваві пацифікації українського населення та переслідували українських культурних працівників у Галичині. Керівництво БУДу вимагало від Проходи, щоб він перетворив Українське аграрне товариство, яке очолював, у політичну партію, яка б також заявила про свою підтримку еміграційного уряду УНР. Кубанець і тут відмовився задовольнити домагання, бо вважав, що аграрне товариство мусить залишатися організацією суто академічного характеру.
Отак у кубанця почалися непорозуміння з братчиками. «Коли я переконався в недоцільності для загальної національної справи мого перебування в БУДі, — писав Прохода, — я вийшов з нього, давши слово нікому не говорити про його існування, що я впродовж тридцяти років дотримав». А з Борисом Іваницьким Василь продовжував співпрацювати на академічному ґрунті, ніби нічого не сталося [97, с. 73].
У Подєбрадах підполковник Прохода кілька разів зустрічався з військовим міністром Володимиром Сальським. Генерал вважався почесним головою Товариства колишніх українських старшин. «Цю репрезентацію, — стверджував Василь Прохода, — я намагався обмежувати виключно до почесної ролі шанування традицій минулої бойової діяльності…» [97, с. 74]. Але Сальський мав інші плани — він прагнув переконати кубанця збирати інформацію для контррозвідки державного центру УНР в екзилі, яка тісно співпрацювала з Генеральним штабом Війська Польського. Сальський навіть отримував щомісяця ніби для Проходи 100 польських злотих, але підтверджень, що Прохода брав ті гроші, немає жодних. Швидше за все кубанець від них відмовився. Про це свідчить його незалежна позиція. Так, 1935 року, коли помер Юзеф Пілсудський, Володимир Сальський у листі радив Проході піти до польського консула в Чехословаччині і висловити співчуття. Василь відмовився, як він сказав, «з поваги до Чехословацького уряду» за доброчинність до українських емігрантів [25, арк. 93 зв.].
1936 року під час зустрічі у Празі генерал Сальський запропонував Василеві налагодити зв'язок з польським консулом у Празі «для шпигунської діяльності на користь Польщі». Кубанець відкинув і цю пропозицію [25, арк. 13, 15, 22]. Прохода та члени його вояцького товариства готувалися «виступити проти Совєтського Союзу» [25, арк. 13]. Відкритий бій вважався справою шляхетнішою, ніж шпигунство.
Розмова з Андрієм Лівицьким
Чехословаччина була зручним місцем для нарад уряду УНР. Щороку сюди навідувався президент Андрій Лівицький. Тоді з Польщі, Франції та чехословацьких міст з'їжджалися міністри екзильного уряду та провідні діячі уенерівського середовища, зокрема Борис Іваницький, Кость Мацієвич, Максим Славінський, Олександр Лотоцький, Валентин Садовський та інші. Засідання відбувалися в одному із празьких готелів, чи у Карлсбаді, чи іншому місті. Від кубанців у нарадах, як правило, брали участь Кузьма Безкровний та кубанський прем'єр Василь Іванис.