Тореадори з Васюкiвки
Шрифт:
Недарма пiд час вiйни плавнi нашi були партизанським краєм. Сотнi партизанiв переховувалися тут, i нiмцi нiчого не могли з ними зробити.
А дичини в плавнях – як комашнi, аж темно. I крижнi, i чирята, i лиски, i бекаси, i дикi гуси… Чого тiльки нема.
Уявляю, скiльки мисливцiв понаїде цього лiта у серпнi на вiдкриття полювання «по перу». I тi, звичайно, приїдуть, київськi, що завжди приїздять.
Отой довготелесий чорнявий Олесь, що власну «Волгу» має. I лисичкуватий, як зве його дiд Варава, Гонобобель – гостроносенький, дрiбнозубий, з великими вухами, в окулярах – справдi схожий, чомусь на лисичку. I опецькуватий, кругловидий немолодий уже Папуша. I
Всi вони кандидати у якiсь науки. Що таке «кандидат», ми добре знаємо. Явина мати була кандидатом у депутати районної Ради. Її бiографiя з фотографiєю висiла на стiнi нашої школи. Та це було недовго. Пройшли вибори, i Явина мати стала депутатом. А цi третiй рiк приїздять, i все iще кандидати.
– Щось довго їх не вибирають, – казав Ява. – Мабуть, не дуже вдатнi до наук. Як ми з тобою.
– Мабуть, – погоджувавсь я. От i на цей раз, певне, приїдуть київськi кандидати. I, звичайно, знову зупиняться вони у дiда Варави. Вони знають, у кого зупинятися. I звечора за давньою мисливською традицiєю питимуть горiлку, i розповiдатимуть рiзнi мисливськi iсторiї, i спiватимуть пiсень, i кепкуватимуть один з одного. А вдосвiта дiд розбудить їх, i вони посхоплюються – заспанi й наче хворi. Поквапом збираючи свiй мисливський реманент, будуть кривитися вiд головного болю, труситися вiд ранкової прохолоди i стогнати. А Бубченко взагалi не захоче вставати. Накривши лице капелюхом, вiн хрипло буркотiтиме з-пiд нього сонним голосом:
– Лягайте! Чого ви посхоплювались! Нiч надворi. Не встигли повкладатися – й уже… Адiоти… Хр-р-у, – i одразу перейде на хропака.
Вони довго розштовхуватимуть його, вiн брикатиметься, говоритиме: «Iдiть, я вас дожену», – нарештi лайнеться негарним словом i встане. I вирушать вони у плавнi. Дiд на довбанцi, вони на плоскодонках. Дiд тiльки й робить, що стоїть i жде їх. Бо вони не їдуть, а зигзагами кривуляють по водi: з лiвого борту гребонуть – човен праворуч пливе, з правого гребонуть – лiворуч пливе, i так увесь час. Дiдова ж довбанка – як по струнцi йде. Ох i довбанка у дiда Варави! Легка, мов пiр'їна, летить по водi, як птиця, як отi новi кораблi на пiдводних крилах. Але всидiти на нiй, крiм дiда, мало хто й мiг. Дуже перекидиста була довбанка. Пливеш на нiй, наче по дротинi йдеш, – весь час балансу' вати треба.
Позаторiк на вiдкриття полювання мисливцiв до нас понаїхало безлiч. Човни одразу всi порозбирали. А київськi запiзнилися – аж уночi приїхали. Не дiсталося їм човнiв. Одна дiдова довбанка лишилася. Що робить?
– Удвох на цiй довбанцi їхать годi й думати – потоне, – сказав дiд. – А то можна було б порозвозить на мiсця.
– Так по одному можна переїхать, – каже Гонобобель.
– Абсолютно правильно, – спокiйно зауважив дiд. – А звiдти хто човна буде переганяти?
– М-да, – глибокодумно промимрив Гонобобель.
– А якщо пацанiв використати? – сказав довготелесий Олесь (ми якраз тут-таки стояли).
– Ще потопите менi пацанiв, – буркнув дiд.
– Та нi! Чого там! – вихопилося в мене. – Ми ж легкi. По черзi будемо перевозити. А як i перекинемось, то ви ж знаєте, як ми плаваємо! Як вутки!
– Ну що ж, спробуйте, – погодився дiд. – Тiльки роздягнiться, хлопцi. Бо таки, мабуть, доведеться скупатися.
Оскiльки я перший вискочив, то й перший перевозив. Перевозив Олеся. Ну, перевозив, мабуть, не те слово, бо перекинулися ми бiля самого берега, навiть не встигли од'їхати. Тiльки вiн сiв, тiльки почав умощуватись, як ми вже й перекинулись. I хоч коло берега було зовсiм мiлко, Олесь примудрився зануритися у воду з головою.
– Клята
Товаришi смiялися, а Папуша сказав (вiн говорив, широко розтягуючи губи, а разом з ними й слова):
– От вертля-ве! Зiнське щеня-я! Всидiти не мо-же! Голки в штанях! Зараз я поїду, раз ти таке…
I полiз у довбанку.
– Ви сiдалом, сiдалом прямо на дно сiдайте, – радив дiд.
Але на днi довбанки була вода, i Папуша не хотiв замочити штанiв.
– Це ще сiдало так застудиш, – сказав вiн, поклав поперек бортiв дощечку й сiв на неї. Дiд подержав довбанку, поки ми не всiлися, а тодi одiпхнув нас од берега. Я обережно почав гребти, i ми поїхали. Папуша сидiв прямо, як перший учень за партою На колiнах обома руками тримав рушницю, батансуючи нею, мов канатоходець.
«Добре сидить, доїдемо», – подумав я. Ми вже були якраз на серединi рiки. I тут над нами низько-низько з шумом пролетiло троє крижакiв. Папуша враз сiпнувся, скинув рушницю (мисливець вiн був дуже азартний), та вистрелити не встиг, – ми втратили рiвновагу. Човен почав хилитися-хилитися набiк.
– Дядьку! – кричу. – Пильнуйте, перекидаємось!
Вiн тiльки рукою по водi – плюсь, плюсь, плюсь…
Та хiба рукою за воду вдержишся? Бовть! Останнє, що я бачив, – це як новенькi резовi чоботи з довгими халявами мелькнули в повiтрi, i вода зiйшлася над нами Я одразу виринув i схопився за перекинуту довбанку. Через якусь мить з води вигулькнула Папушина голова – обличчя не видно: мокре волосся до пiдборiддя все залiпило.
– Ружйо! – булькнув вiн i знову зник пiд водою – як поплавець, коли клюне риба.
Тодi знову вигулькнув, знову:
– Ружйо!
I знову пiд воду.
– Що там у вас? – весело загукали з берега.
– Дядько рушницю, кажеться, втопили! – загукав я у вiдповiдь.
Тут i Папуша зовсiм уже виринув i, одпльовуючись, проридав:
– Упусти-и-ив! Стендове! Цiни нема!
Ледве ми з ним до берега добрались – я довбанку i весло перед собою пхав, а вiн… Я вже боявся, щоб вiн з горя сам не потонув. Пливе i стогне'
– О господи! Таке ружйо! Таке ружйо!
На березi дiд почав заспокоювати:
– Нiчого, витягнем! Оно хлопцi пiрнуть i витягнуть.
Спорядили нас. Попливли ми. Пiрнали-пiрнали – нiчого не витягли. Дно замулене, затягло у мул рушницю, хiба знайдеш?
Поки ми пiрнали, дiд Варава заспокоював Папушу, а коли не знайшли, дiд розсердився на нього – наче Папуша не свою, а його, дiдову, рушницю втопив:
– А чого ви, дурний, сiпались? Чого сiпались? Було б сидiти спокiйненько! Їхать, раз везуть! Так не – крижакiв йому захотiлось Першому. Ще нiхто не стрiляв, а вiн уже, бач, сiпається. Таку дорогу вещ утопить! Хiба можна вам рушницю довiрити! 3 пукалки вам стрiляти, а не з рушницi.
Папуша винувато мовчав, i не виправдувався, i не ображався, що дiд його, кандидата, лає, як школяра. Дiд часто на полюваннi пiд гарячу руку i лаяв, i кепкував з них, i вони нiколи не ображалися. Невигiдно їм було ображатися. Дiд Варава знав плавнi, як свою кишеню. Пiд час вiйни був вiн тут у партизанiв провiдником – «головним лоцманом», як його тодi називали I всi мисливцi знали: як поїдеш з дiдом на полювання, нiколи без дичини не будеш.
Скiльки не приїздив пiсля того Папуша, завжди гiрко зiтхав, згадуючи свою «дорогу утопленицю» (вiн говорив про неї, як про живу iстоту, з нiжнiстю i сумом). А коли «мазав» – кидав на землю свою теперiшню «тулку» i трохи не топтав її ногами, вигукуючи: