Тореадори з Васюкiвки
Шрифт:
Третiй поверх. Велика Вiтчизняна вiйна. Визволення України вiд фашистських загарбникiв. Тут вiд кожного стенда вiє подвигами, геройською славою. Ондо трофеї – повна скриня гiтлерiвських орденiв, хоч лопатою греби А он особистi речi славного розвiдника Кузнецова, що дiяв у тилу ворога i викрав нiмецького генерала. Ой, не поспiшайте, дайте подивитися! Воно ж зараз нам таке потрiбне таке потрiбне. Ми ж зараз так усе це розумiємо, як нiхто… Ми ж може, зараз найсправжнiсiнькi розвiдники (хоч би як ви товаришу Паляничко, смiялися!). I все це нам отак треба знати! О! О! О! Он же рiзнi секретнi документи. Он… назустрiч
– Ви мене до iнфаркту доведете! Де ви були? Де?
– Загубилися, – кається Ява.
– Заблудилися… – каюсь я.
– Загубилися-заблудилися! Двадцять дев'ять учнiв на екскурсiї. I нiхто, крiм вас, не загубився, не заблудився… Мучителi! Мене паралiч розiб'є через вас!
Ми зiтхаємо. Ми не хочемо, щоб Галину Сидорiвну розбивав через нас паралiч. Хай буде здорова.
– Не лайте їх, дуже прошу. Вони бiльше не будуть, – говорить старшина Паляничко, пiдкручує вус, i очi в нього затуманюються.
– Ах, пробачте! Я навiть не подякувала вам. Спасибi! Спасибi! – враз почервонiвши, говорить Галина Сидорiвна, робить губи бантиком, i очi в неї теж затуманюються.
– Нема за що. Це наш обов'язок.
– Ну все-таки, все-таки… турбувалися, привозили… Спасибi велике! Не знаю, що б я робила.
Говорячи, старшина Паляничко не зводить якось по-особливому усмiхнених очей з Галини Сидорiвни.
А Галина Сидорiвна, навпаки, то зиркне на нього то опустить очi, то зиркне, то опустить очi. I говорить вона з мiлiцiонером якимсь надзвичайно мелодiйним м'яким голосом – зовсiм не таким, як з нами.
– Ви даремно так переживаєте, нерви собi псуєте. Хлопцi вони меткi, нiкуди не дiнуться, – говорить старшина i дивиться на Галину Сидорiвну по-орлиному.
– Ах, знаєте! З ними так важко, так важко… Я їх люблю, але… – наче горлиця, туркоче Галина Сидорiвна i гладить по головi спершу мене, тодi Яву.
Ява пiдморгує менi. Я тихенько хмикаю у вiдповiдь (я пiдморгувати не вмiю, в мене обидва ока клiпають, як у дiда Варави).
Молодець старшина! Спасибi! Геройська мiлiцiя в Києвi.
Потiм ми всi виходимо з музею i йдемо на Володимирську гiрку. I старшина Паляничко разом з нами.
Потiм ми йдемо у Палац пiонерiв. (Ух, здорово! Оце Палац! Казка!) I старшина Паляничко разом з нами.
Потiм ми сiдаємо на машину (Книш i Бурмило вже давно тут i поводяться дуже спокiйно – мов звичайнiсiнькi собi люди) i рушаємо в путь.
А старшина Паляничко урочисто прикладає руку до козирка i стоїть так, оддаючи честь, аж поки ми не зникаємо. А Галина Сидорiвна довго махає йому хусточкою, навiть тодi, коли його вже не видно.
I знову сама собою завелася пiсня:
Ось i вечiр, вiвцi бiля бродуЗ Черемошу п'ють холодну воду.У садочку вiвчаря стрiчаєДiвчинонька, що ного кохає.Ми з Явою лукаво перезираємось i тягнемо на все горло:
У садочку старшину стрiчавДiвчинонька, що його кохає.I так нам весело, що ми аж лягаємо.
Але Галина
Прощай, Києве! Прощай, старшина Паляничко!
РОЗДIЛ IV
Тренування на плесi. А чи не шукають вони Папушину рушницю?
…Безлюдне плесо у плавнях. На пiщаному острiвцi за кущем верболозу сидить Бурмило у широченних кумедних трусах, схожих на жiночi. На ногах у нього ласти. У ротi трубка акваланга, до лиця вiн припасовує маску. Пирхає, як кiт, – носяра заважає. Крiзь скло маски заглядає Бурмило в брошуру, яку держить у руках, – звiряється з iнструкцiєю. Поруч – одягнений Книш. Ось Бурмило одклав брошуру. Пiшов до води, чiпляючись за землю ластами i спотикаючись. Геп! – упав. Пiдвiвся. Не випускаючи з рота трубки, щось гуде, мабуть, лається.
Зайшов у воду. Пiрнає. Над водою якусь мить дригаються худорлявi волосатi ноги у ластах, потiм зникають. Нема Бурмила, тiльки жмурки по водi пiшли.
Книш пильно дивиться на воду. Секунда, двi, три… Аж ось з'явилися на водi бульбашки, бульбашки, бульбашки… Рраз! – i вигулькнула Бурмилова голова. Гарячково зриває Бурмило маску, трубку. Одпирхується, одпльовується. Важко дихаючи, вилазить з води.
– Ху… Ху… Тьху!.. Тьху! Трохи не втопився. Ху-у-у!.. Не можна менi ще на глибину йти. Небезпечно. Потренуватися спершу добренько треба. Адже там метрiв шiсть, а то й усi вiсiм буде.
– Авжеж, авжеж… Потренуйся. Аякже! – заспокоює його Книш. – Але ти здорово. Дiло пiде! Якби я так мiг…
– Да, нелегка, виявляється, це штука. Воляче здоров'я треба, – набиває собi цiну Бурмило.
– Зате потiм… Потiм ти менi чоботи цiлуватимеш. Життя як у раю буде, – Книш клацає пальцем по шиї i гигикає. Бурмило теж гигикає у вiдповiдь.
I не знають нi Книш, нi Бурмило, що ми в Явою всевсе це бачимо й чуємо. Ми причаїлися в очеретi по той бiк плеса i спостерiгаємо. По черзi ми передаємо один одному старий польовий бiнокль мого тата. Хоч бiнокль i слiпий на одне око, а у другому скельця подряпанi й бiльмуватi вiд часу (татовi iще у вiйну, як вiн був пацаном, подарував його офiцер-фронтовик), але все-таки це бiнокль, шестикратний, i у шiсть разiв наближає об'єкт спостереження.
Нам пощастило: на другий же день пiсля приїзду з Києва ми «взяли слiд» – вистежили, як Бурмило i Книш подалися у плавнi, i собi нищечком за ними на плоскодонцi.
I от спостерiгаємо.
– Слухай, – шепоче Ява. – А може, вони по оту рушницю стендову пiрнають, що тодi Папуша втопив?
Я непевно здвигую плечима, не вiдриваючи бiнокля вiд очей (зараз моя черга). I згадую про ту стендову мисливську рушницю.
Правду кажуть – мисливський тут рай, у наших плавнях. Плавнi у нас знаменитi. Починаючи вiд нашого села, на багато-багато кiлометрiв тягнуться вони на пiвдень. Як заїдеш, куди оком не кинь – всюди плавнi вiд обрiю до обрiю. Плеса межуються з трясовиною, вкритою купинами, з острiвцями, що поросли осокором i вербами. Але в основному плавнi – це очерети, очерети височеннi, триметровi, непролазнi очерети. В тих очеретах люди прорiзали так званi «стружки» – вузькi звивистi коридори чистоводу, по яких можна проїхати човном. Заблудитися в тих стружках – раз плюнути.