Тореадори з Васюкiвки
Шрифт:
Один раз, коли Ява схопив Контрибуцiю за вухо, вона з докором глянула на нього своїми сумними очима i сказала:
– Му-у!
У перекладi з коров'ячої це, мабуть, означало: «Iдiть, хлопцi, отсюдова. Не займайте мене».
Але ми вчасно не зрозумiли попередження.
Хекаючи, ми стрибали навколо неї, викликаючи на двобiй. Явi було соромно передi мною за свою Контрибуцiю – це я бачив.
Нарештi розлючений Ява крикнув:
– Ану вдар, ану вдар її, Павлушо, добряче! Що – боїшся?.. Ну, то я сам!
Вiн розмахнувся i дзибнув Контрибуцiю ногою по губi. I раптом… Раптом
I звiдтам, з неба, почув його вiдчайдушне верескливе:
– Вва-вай!
Вiн почав бiгти, по-моєму, ще в небi. Бо коли ноги його торкнулися землi, вiн уже щодуху мчав до ставка. Я рвонув за ним. То був наш єдиний порятунок. Ми з розгону влетiли в ставок, здiймаючи цiлi гейзери води й грязюки. Спинилися десь аж на серединi. Те, куди ми влетiли, чесно кажучи, ставком можна було назвати лише умовно. Колись дiйсно тут був величенький ставок-копанка. Але вiн давно пересох, замулився i перетворився на звичайнiсiньку калабаню. У найглибшому мiсцi нам було по шию. Саме у цьому мiсцi ми зараз i стояли, вiдсапуючись.
Контрибуцiя бiгала навколо калабанi i мукала на нашу адресу якiсь свої коров'ячi прокльони. В калабаню лiзти вона не хотiла. Вона була бридлива, охайна корова. Ми це знали.
Ми стояли i мовчали.
Дно калабанi було грузьке, замулене. Ми по самiсiнький пуп стояли в бридкiй слизькiй багнюцi. Тiльки вiд пупа до шиї була вода – брудна, каламутна i смердюча. Справжнiсiнькi помиї. Довго ми тодi стояли з Явою в отих помиях. Пiвгодини, не менше. Аж поки Контрибуцiя не заспокоїлась i не вiдiйшла. Вона ще була дуже гуманна й благородна корова, ця Контрибуцiя. Бо вона пiдкинула тореадора Яву не рогами, а просто мордою. I коли ми нарештi вилiзли з калабанi, нещаснi й бруднi, як поросята (не ми, а сама грязь), вона й словом не згадала нам нашого до неї ставлення. Ми залишилися з нею друзями. Ява пiсля того не тiльки нiколи її бiльше не вдарив, а завжди частував цукерками, якi давала йому мати.
I тепер, коли ми, скрушно зiтхаючи, засипаємо наше невдале метро, Контрибуцiя виглядав з корiвника i спiвчутливо дивиться на нас. I нам навiть здається, що на очах у неї сльози. Дорога Контрибуцiє! Яке в тебе велике i нiжне сер. це! Ти єдина розумiєш i жалiєш нао. Спасибi тобi, корово!
– Ще не скiнчили, анциболотники? – так несподiвано гримнув ззаду дiд Варава, що ми аж поприсiдали. Ми втратили пильнiсть i не тютьки, що в нас за спинами робиться. Попались-таки.
Спереду стiна свинарника, з бокiв густi бур'яни, ззаду дiд Варава. Тiкати нiкуди. Так i заклякли ми, присiвши, – мов курчата перед шулiкою.
– Не бойсь, не трону!
Цi слова виструнчили нас, розiгнули нам ноги. I нiби велосипедним насосом хтось качнув – то ми зiтхнули. I тремтячi вуста нашi самi собою розтяглися в противну пiдлесливу усмiшку. Але дiд на усмiшку нашу не вiдповiв. Не любив дiд таких усмiшок. Суворий був дiд Варава.
Обличчя в нього сiре й плямисте, як торiшнє листя. Губи тонкi i так стуленi, мов у ротi вода. Очi без вiй, круглi й нерухомi, як у пiвня. Через отi очi здавалося, нiби дiд навiки чимось здивований. Та це тiльки здавалося. Мабуть, не було уже в свiтi нiчого, що могло б здивувати дiда Вараву. Вiсiмдесят
– Кiнчайте, шминдрики, i йдiть учити вроки, екзамент на носi.
Ми скривилися. Ми це знали. Але нам не хотiлося думати про це. I хто вигадав отi екзамени! Та ще навеснi, коли повiтря пахне футболом i цурками-палками, коли пташки галасують, як баби на базарi, i коли так сонячно й тепло, що ми з Явою вже тричi купалися. Як добре було ще торiк у четвертому класi! Нiяких тобi екзаменiв. Краще було б i не переходити в п'ятий. Нiколи в життi ми з Явою ще не складали iспитiв. Це буде вперше. I хоч ми костричимось i кажемо: «Наплювать!», але кожному з нас при згадцi про екзамени тенькає в животi. Краще двадцять «метро» засипать, нiж один екзамен.
– Все, дiду, здається. Так, як i було. Правда ж? – несмiливо питає Ява, притоптуючи ногами свiжу землю.
Дiд криво дивиться на нашу роботу – видно, що вiн не дуже задоволений. Але каже:
– Iдiть, iдiть уже. Але знайте, ще раз.щось таке – вуха пообриваю i свиням викину.
Тулячись спинами до самих бур'янiв, ми боком проходимо повз дiда i, як тiльки минаємо його, щодуху бiжимо.
I якраз вчасно: ще мить – i шкарубка дiдова рука з розмаху прилiпилася б до наших штанiв…
Я живу по сусiдству з Явою. I за якусь хвилину ми вже вiдсапуємось у нашому садку.
Ми сидимо у картоплi пiд вишнею. Сидимо й журимось, що така прикра невдача спiткала нас з отим «метром». Але довго журитися ми не вмiємо.
– Слухай, – раптом каже Ява, – а давай зробимо… пiдводного човна.
– Давай, – не задумуючись, кажу я. I тiльки тодi питаю: – Аз чого?
– Iз старої плоскодонки. Отої, що бiля верби… напiвзатоплена.
– А як?
– Воду вичерпати, дiрки позатикати, просмолити, верх забити дошками. Отут перископ. Отут люк. На дно баласт.
– А двигун?
– На веслах буде. Нам же не треба, щоб дуже швидкохiдний. Аби пiдводний.
– А дихать?
– Через перископ.
– А на поверхню як випливати?
– Баласт викинем i випливемо.
– А як водою заллє i затопить?
– Ти що – плавати не вмiєш? От iще! «Як? Як?» Дулю з маком з тобою зробиш!
– Сам ти дуля з маком! Який розумний!
– Та ну тебе, – сказав Ява уже примирливо. А я й зовсiм не вiдповiв нiчого – сьогоднi сваритися не хотiлось.
Ми проходили повз старий набокуватий колодязь iз журавлем, з якого давно вже й воду не брали – так замулився. Я перехиливсь i голосно крикнув у задушливу, пропахлу цвiллю й болотом темряву: «Го!» Я люблю гокати у колодязь: таке «го» виходить – аж у вухах лящить. Такого «го» нiде не почуєш, як у колодязi. Красота, а не «го».
От – i зараз…
– Го!…
– Го!
– Го!
Тiльки виляски пiшли – наче аж до центру землi.
I раптом у цi виляски вплелося жалiбне тонке скiмлiння. Я нашорошив вуха.
– Яво! – кажу. – Там хтось є.
– Бреши!
– Ану гокни й послухай.
Ява перехилився й гокнув. Ми прислухалися. I виразно почули з глибини плаксиве щеняче скiмлiння. Ми перезирнулися.
– Якась свиня вкинула туди цуцика, – сказав Ява.
– Точно, – сказав я.
– Так що? – сказав Ява.