Три мушкетери
Шрифт:
Вислухавши Д'Артаньяна, Атос спокійно сказав:
— Ми теж маємо гроші, бо я ще не встиг пропити всього того, що одержав за діамант, а Портос з Арамісом не встигли проїсти свою частку. Отож ми так само легко можемо загнати чотирьох коней, як і одного. Тільки не забувайте, Д'Артаньяне, — додав він таким зловісним тоном, що юнак мимоволі здригнувся, — не забувайте, що Бетюн — те саме місто, де кардинал призначив побачення жінці, яка скрізь, де тільки вона з'являється, приносить із собою нещастя. Якби ви мали справу лише з чотирма чоловіками, Д'Артаньяне, я б не вагаючись відпустив вас самого, але ви маєте
— Ви мене лякаєте, Атосе! — вигукнув Д'Артаньян. — Чого ви боїтеся?
— Усього! — відповів Атос.
Д'Артаньян пильно глянув на своїх товаришів; як і Атос, вони були стурбовані.
Не мовивши більше жодного слова, всі щодуху помчали вперед.
Двадцять п'ятого числа надвечір, коли при в'їзді до Арраса Д'Артаньян зіскочив з коня біля корчми «Золота Борона», щоб випити склянку вина, якийсь вершник, змінивши на поштовому дворі коня, виїхав на дорогу й промчав у бік Парижа. В ту мить, коли незнайомець виїздив з воріт, вітер шарпонув плащ, в який він був закутаний, дарма що надворі тільки кінчався серпень, і мало не зірвав йому з голови капелюха. Подорожній спритно схопив його за криси й, впіймавши на льоту, хутко насунув на очі.
Д'Артаньян, який не зводив погляду з цього вершника, зблід і впустив з рук склянку.
— Що з вами, пане? — спитав Планше. — Гей, панове, мерщій сюди, моєму панові недобре!
Друзі підбігли й побачили, що Д'Артаньян, живий і здоровий, кинувся до свого коня. Вони заступили йому дорогу.
— Стривай! Ти куди? — вигукнув Атос.
— Це він! — блідий од люті, з холодним потом на чолі, крикнув Д'Артаньян. — Це він! Пустіть! Дайте мені наздогнати його!
— Хто — він? — спитав Атос.
— Він, цей незнайомець!
— Який незнайомець?
— Той клятий незнайомець, мій злий геній, що трапляє мені на очі щоразу перед якимось нещастям! Той, хто супроводив цю страхітливу жінку, коли я вперше її зустрів; той, кого я шукав, коли викликав на дуель нашого друга Атоса; той, кого я бачив ранком того самого дня, коли викрали пані Бонасьє! Я добре розгледів — це він! Я впізнав його, коли вітер мало не зірвав з нього плаща!
— Хай йому чорт! — задумливо мовив Атос.
— На коней, панове, на коней! Поскачемо за ним і наздоженемо його.
— Мій любий друже, — сказав Араміс, — зважте на те, що він їде у бік, протилежний тому, куди ідемо ми; що він має свіжого коня, а наші коні втомилися; що ми заженемо їх без жодної надії наздогнати його. Облишмо незнайомця, Д'Артаньяне, рятуймо жінку!
— Гей, добродію! — вигукнув у цей час конюх, вибігаючи з воріт і кидаючись слідом за незнайомцем. — Гей, добродію! Ось папірець, що випав з вашого капелюха! Гей, добродію! Гей!
— Друже, — зупинив його Д'Артаньян, — ось тобі півпістоля за цей папірець!
— О, добродію, з превеликим задоволенням, звичайно! Прошу вас!
І конюх, у захопленні від такої щасливої операції, подався назад до корчми.
Д'Артаньян розгорнув папірець.
— Ну, що там? — спитали мушкетери, підходячи до друга.
— Тільки одне слово! — відповів Д'Артаньян.
— Так, — сказав Араміс, — але це слово — назва міста або села.
— «Армантьєр», — прочитав Портос — Армантьєр…
— А втім, ця назва міста або села написана її рукою! — вигукнув Атос.
— Коли так, сховаймо цей папірець якнайретельніше, — мовив Д'Артаньян. — Хтозна, може, не даремно віддав я за нього останні гроші. На коней, друзі, на коней!
І четверо друзів чвалом поскакали по дорозі на Бетюн.
XXXI. Монастир кармеліток у Бетюні
Нерідко великим злочинцям, мовби за велінням долі, до певного часу щастить долати всі перепони й уникати всіх небезпек. Та зрештою провидіння, втомившися, кладе край їхній бісівській удачі. Так було і з міледі. Їй пощастило проскочити між сторожовими кораблями обох держав і благополучно прибути до Булоні.
Висаджуючись у Портсмуті, міледі сказала, що вона англійка, яка покинула Ла-Рошель через переслідування французів. Висаджуючись після дводенної морської подорожі в Булоні, вона вдала з себе француженку, якій англійці з ненависті до Франції чинили утиски в Портсмуті.
До того ж, міледі мала одне з найнадійніших пропускних свідоцтв: вроду, вельможний вигляд і щедрість, з якою вона роздавала пістолі. Звільнена, завдяки привітній усмішці й вишуканим манерам, підстаркуватим начальником порту (він навіть поцілував їй руку) від усіх необхідних формальностей, міледі пробула в Булоні рівно стільки, скільки потрібно для того, щоб надіслати поштою такого листа:
«Його високопреосвященству монсеньйору [246] кардиналові де Рішельє, в табір під Ла-Рошеллю.
Монсеньйоре, хай ваше високопреосвященство не хвилюється: його світлість герцог Бекінгем ніколи більше не прибудедо Франції.
Булонь, увечері 25 серпня.
Міледі де ***.
P. S. На бажання вашого високопреосвященства я іду до монастиря кармеліток у Бетюні, де чекатиму на ваші розпорядження».
Того ж таки вечора міледі виїхала з Булоні. Ніч застала її в дорозі; вона переночувала в заїзді. О п'ятій годині ранку міледі рушила далі й через три години була вже в Бетюні.
246
Монсеньйор — титул, який в середньовічній Франції вживали при звертанні до герцогів та вищого католицького духовенства.
Розпитавшися, де міститься монастир кармеліток, вона відразу ж поїхала туди.
Назустріч їй вийшла абатиса; міледі віддала їй наказ кардинала. Абатиса звеліла приготувати гості кімнату й нагодувати її сніданком.
Усе минуле вже встигло стертися з пам'яті міледі, і, звертаючи погляд у майбутнє, вона бачила перед собою тільки знаки високої прихильності кардинала, якому так щасливо прислужилася, ні в чому не заплямувавши його імені в цій кривавій справі.
Щораз нові пристрасті, які вирували в ній, робили життя міледі схожим на ті хмари, що, пливучи по небу й відбиваючи то блакить, то полум'я, а то й непроникну темінь бурі, лишають по собі на землі тільки руїни та смерть.