Три мушкетери

Дюма-отец Александр

— Отже, ви знаєте, скільки я вистраждала, якщо він розповідав вам про мої муки, — сказала пані Бонасьє. — Але страждати заради нього — це щастя.

Міледі машинально повторила:

— Так, це щастя.

Але думала вона зовсім про інше.

— До того ж, — вела далі пані Бонасьє, — мої муки незабаром скінчаться. Завтра, а може, й сьогодні ввечері я знову побачу його, і все минуле піде в забуття.

— Сьогодні ввечері? Завтра? — вигукнула міледі, яку ці слова вивели з задуми. — Що ви хочете

цим сказати? Чи не чекаєте ви від нього якоїсь звістки?

— Я чекаю на нього самого.

— На нього самого? Д'Артаньян буде тут?

— Так, буде.

— Це неможливо! Він на облозі Ла-Рошелі, разом з кардиналом; він повернеться тільки після взяття міста.

— Ви так гадаєте? Але хіба є на світі щось неможливе для мого Д'Артаньяна, для цього шляхетного й чесного дворянина!

— Ні, я однаково не вірю!

— Не вірите? Тоді читайте самі! — і молода жінка в пориві погордливої радості простягла міледі листа.

«Почерк пані де Шеврез! — подумала міледі. — Ага! Я так і знала, вони підтримують зв'язок з цим табором!»

В листі було написано таке:

«Люба дитино, будьте напоготові; наш другдуже скоро навідає вас і навідає з єдиною метою — визволити вас із в'язниці, де ви мусили переховуватися для власної безпеки. Тож приготуйтесь до від'їзду й ніколи не втрачайте надії на нас.

Наш чарівний гасконець нещодавно показав себе, як завжди, хоробрим і відданим; перекажіть йому від однієї особи подяку за попередження».

— Так, так, — сказала міледі, — з листа все ясно. Чи відомо вам, що це за попередження?

— Ні. Я тільки здогадуюся, що він, мабуть, попередив королеву про якісь нові заміри кардинала.

— Так, безперечно, так! — мовила міледі, віддаючи пані Бонасьє листа й знову задумливо схиляючи голову. Аж тут вони почули кінський тупіт.

— Ах! — вигукнула пані Бонасьє, кидаючись до вікна. — Невже це він?

Міледі лишилася в ліжку, заклякла й заніміла. Стільки несподіванок звалилось на неї одразу, що вона вперше в житті розгубилася.

— Він! Він! Невже це він? — шепотіла міледі, втупивши нерухомий погляд перед себе.

— На жаль, це не він! — мовила пані Бонасьє. — Це якийсь не знайомий мені вершник. Проте він, здається, мчить саме до нас. Так, він стримує коня, зупиняється біля воріт, дзвонить.

Міледі скочила з ліжка.

— Ви й справді певні, що це не він? — спитала вона.

— Певна.

— Може, ви не розгледіли його?

— Ба ні! Коли б я побачила хоч саме перо на його капелюсі або хоч краєчок плаща, я б ураз його впізнала!

Міледі похапцем одяглася.

— Це байдуже! Адже ви самі сказали, що незнайомець їде сюди?

— Так, він уже проминув ворота.

— Це або по вас, або по мене.

— Ах, Боже мій! Як це вас схвилювало!

—

Мушу признатися, я не така довірлива, як ви; я ладна всього чекати від кардинала.

— Тсс! — зупинила її пані Бонасьє. — Сюди йдуть! Справді, двері відчинились, і на порозі стала абатиса.

— Це ви приїхали з Булоні? — спитала вона у міледі.

— Атож, — відповіла міледі, намагаючись опанувати себе. — Хто хоче мене бачити?

— Якийсь незнайомець; він одмовляється себе назвати, але каже, що прибув за дорученням кардинала.

— І він хоче говорити зі мною? — спитала міледі.

— Він хоче говорити з дамою, що приїхала з Булоні.

— Будь ласка, попросіть його сюди, добродійко.

— О Боже мій! Боже мій! — жахнулась пані Бонасьє. — Він, певно, привіз якусь лиху звістку!

— Боюсь, що так.

— Я залишу вас із цим незнайомцем, проте коли він поїде, я, з вашої ласки, знову прийду до вас.

— О, прошу вас! Абатиса й пані Бонасьє вийшли з кімнати.

Лишившись сама, міледі прикипіла очима до дверей. За якусь мить на сходах лунко продзвеніли остроги, потім двері відчинились і на порозі став незнайомець.

Міледі радісно скрикнула. Цей незнайомець був граф де Рошфор, душею й тілом відданий його високопреосвященству.

XXXII. Два різновиди демонів

— А! Вигукнули водночас Рошфор і міледі. — Це ви?!

— Так, це я.

— І ви приїхали?.. — спитала міледі.

— З-під Ла-Рошелі, а ви?

— З Англії.

— Що з Бекінгемом?

— Помер або небезпечно поранений; коли я від'їздила, то ще не могла напевно довідатись. Один фанатик перед цим мав його вбити.

— Це й справді щасливий випадок! — усміхнувся Рошфор. — Він буде до вподоби його високопреосвященству. Чи повідомили ви його про те, що сталося?

— Я написала йому з Булоні. Але чому ви тут?

— Його високопреосвященство непокоїться, тож і відрядив мене розшукати вас.

— Я тільки вчора приїхала.

— А що ви робили з учорашнього дня?

— Я не гаяла часу.

— О, в цьому я не маю жодного сумніву!

— Знаєте, кого я тут зустріла? — Ні.

— Відгадайте.

— Як я можу відгадати?..

— Ту молоду жінку, яку королева звільнила з в'язниці.

— Ту молодичку, в яку закохався цей хлопчисько Д'Артаньян?

— Так, пані Бонасьє, місце перебування якої було невідоме кардиналові.

— Ну що ж! — сказав Рошфор. — От іще один щасливий випадок, до пари тому, першому. Пану кардиналові й справді щастить!

— Ви уявляєте собі моє здивування, — вела далі міледі, — коли я опинилась віч-на-віч з цією жінкою?

— Вона вас знає? — Ні.