Три мушкетери
Шрифт:
Це був Арман-Жан дю Плессі, кардинал де Рішельє, проте зовсім не такий, яким його змальовують, тобто не зіщулений і знесилений дідуган, хворий мученик з глухим тихим голосом, який завжди сидить, вгрузнувши в глибоке крісло, наче в передчасну могилу, живе лише силою свого духу, бореться з Європою тільки повсякчасним напруженням думки, а такий, яким він був на той час насправді, — спритний і галантний кавалер, вже й тоді кволий тілом, але дужий тією внутрішньою снагою, яка робила його одним з найвизначніших людей епохи, коли, підтримавши герцога Неверського в його мантуанських володіннях [92]
92
Карл І де Гонзаг, герцог Неверський і Ретельський (1580–1637), отримав завдяки підтримці Рішельє у 1627 році Мантую — герцогство на півночі Італії.
93
Нім, Кастр, Юзес — міста й фортеці на півдні Франції, що належали з другої половини XVI століття гугенотам. У першій половині XVII століття ці міста взяли в облогу королівські війська і, зрештою, до 1629 року захопили і зруйнували їх.
Отож ніщо з першого погляду не виказувало в ньому кардинала, і людина, яка не знала його в обличчя, зразу й не здогадалася б, хто стоїть перед нею.
Бідолашний галантерейник закляк біля дверей, а чоловік, якого ми щойно змалювали, уп'яв у нього погляд, наче хотів осягнути все його минуле.
— Це той самий Бонасьє? — спитав Рішельє після хвилинної мовчанки.
— Так, ваша світлосте, — відповів офіцер.
— Гаразд. Передайте мені його папери й залиште нас самих. Офіцер узяв зі стола теку, передав її кардиналові, шанобливо вклонився й вийшов.
Бонасьє впізнав у паперах протоколи його допитів у Бастилії. Час од часу той, хто стояв перед каміном, підводив очі від протоколів і зупиняв їх на в'язневі, і тоді бідолашному галантерейнику здавалося, ніби два кинджали встромляються йому в самісіньке серце.
Десяти хвилин читання й десяти секунд спостережень кардиналові було досить, аби скласти тверду думку про майбутнього співбесідника.
«Ну, цей незугарний до інтриг, — вирішив він. — Проте подивимось».
— Вас звинувачено в державній зраді, — неквапно мовив кардинал.
— Мені вже сказали про це, ваша світлосте! — вигукнув Бонасьє, вирішивши називати свого співбесідника так, як назвав його офіцер. — Але присягаюся вам — я нічого не знаю.
Кардинал стримав усмішку.
— Ви готували змову разом з вашою дружиною, пані де Шеврез і мілордом герцогом Бекінгемом.
— Авжеж, ваша світлосте, — відповів галантерейник, — я чув, як вона називала всі ці імена.
— З якого приводу?
— Вона казала, що кардинал де Рішельє заманив герцога Бекінгема в Париж, аби знеславити його, а разом з ним і королеву.
— Вона так казала? — гнівно вигукнув кардинал.
— Так, ваша світлосте. Але я відповів, що вона помиляється і що його високопреосвященство нездатний…
— Замовкніть, дурню! — перебив кардинал.
— Саме так сказала й моя дружина, ваша світлосте.
—
— Ні, ваша світлосте.
— Ви когось підозрюєте?
— Так, ваша світлосте; але мої підозри не сподобалися панові комісару, так що я вже більше нікого не підозрюю.
— Чи було вам відомо, що ваша дружина втекла?
— Ні, ваша світлосте, я довідався про це у в'язниці від того ж таки пана комісара — дуже, до речі, люб'язної людини!
Кардинал знову стримав усмішку.
— То вам не відомо, що сталося з вашою дружиною після її втечі?
— Зовсім не відомо, ваша світлосте; мабуть, вона повернулася до Лувру.
— О першій годині ночі її там ще не було.
— О Боже! Що ж із нею сталося?
— Ми про це дізнаємось, будьте певні; від кардинала нічого не приховаєш: кардинал знає все.
— В такому разі, ваша світлосте, чи не мав би кардинал ласки сказати, що сталося з моєю дружиною?
— Так; але спершу ви повинні сказати геть усе, що вам відомо про стосунки вашої дружини з пані де Шеврез.
— Я нічого не знаю, ваша світлосте; я ніколи не бачив цієї пані.
— Коли ви зустрічали вашу дружину біля Лувру, вона кудись заходила по дорозі додому? — Майже завжди: в неї були справи з кількома торговцями полотном, до яких я її проводжав.
— І скільки в неї було цих торговців полотном?
— Двоє, ваша світлосте.
— Де вони мешкають?
— Один — на вулиці Вожирар, другий — на вулиці Лягарп.
— Чи заходили ви до них разом з вашою дружиною?
— Ніколи, ваша світлосте; я чекав на неї біля дверей.
— А як вона пояснювала те, що заходила туди без вас?
— Ніяк не пояснювала; наказувала мені чекати — я й чекав.
— Ви дуже поблажливий чоловік, мій любий пане Бонасьє! — зауважив кардинал.
«Він назвав мене любим паном! — подумав галантерейник. — Хай йому чорт! Мої справи кращають!»
— Чи впізнали б ви ці двері?
— Так.
— Чи відомі вам номери будинків?
— Так.
— Назвіть їх.
— Номер двадцять п'ять на вулиці Вожирар; номер сімдесят п'ять на вулиці Лягарп.
— Прекрасно, — сказав кардинал.
Він узяв срібний дзвіночок і подзвонив; увійшов офіцер.
— Розшукайте Рошфора, — пошепки звелів кардинал, — Якщо він повернувся, хай зараз же прийде сюди.
— Граф тут, — відповів офіцер. — Він дуже просить дозволити йому переговорити з вашим високопреосвященством!
— То хай заходить, хай заходить! — вигукнув Рішельє. Офіцер вибіг з кімнати з тією швидкістю, з якою слуги кардинала виконували всі його накази.
— «Ваше високопреосвященство!» — прошепотів Бонасьє, розгублено кліпаючи очима.
Не минуло й п'яти секунд, як двері відчинилися знову і з'явився новий відвідувач.
— Це він! — вигукнув Бонасьє.
— Хто він? — спитав кардинал.
— Той, хто викрав мою дружину.
Кардинал подзвонив удруге. Знову з'явився офіцер.
— Відведіть цього чоловіка під нагляд охоронців, і хай він чекає, поки я його покличу знову.
— Ні, ваша світлосте! Ні, це не він! — вигукнув Бонасьє. — Ні, я помилився: це зовсім інший, зовсім не схожий на того, хто викрав мою дружину! Цей добродій — чесний чоловік.