Три мушкетери
Шрифт:
— Заберіть цього дурня! — наказав кардинал.
Офіцер узяв Бонасьє під руку й вивів до передпокою, де на нього чекали обидва наглядачі.
Відвідувач, який щойно ввійшов до кардинала, нетерплячим поглядом провів Бонасьє до самого порога; тільки-но двері за галантерейником зачинилися, він квапливо підійшов до кардинала і сказав:
— Вони бачились.
— Хто? — спитав його високопреосвященство.
— Вона і він.
— Королева і герцог! — вигукнув Рішельє.
— Так.
— Де саме?
—
— Ви певні?
— Цілком певен.
— Хто вам про це сказав?
— Пані де Ланнуа, котра, як ви знаєте, безмежно віддана вашому високопреосвященству.
— Чому вона не сказала про це раніше?
— Чи то випадково, чи то не довіряючи своїм покоївкам, королева переказала через пані де Сюржі, щоб вона ночувала в її спальні, і потім не відпускала пані де Ланнуа цілий день.
— Ну що ж, нас переможено. Спробуємо взяти реванш.
— Я намагатимусь допомогти, чим тільки зможу, ваша світлосте. Повірте мені.
— Як усе це сталося?
— О пів на першу ночі королева була зі своїми придворними дамами…
— Де саме?
— У себе в спальні…
— Далі.
— Коли їй передали хусточку від кастелянші…
— Далі?
— Королева дуже стурбувалася й навіть зблідла; це всі помітили, дарма що вона була нарум'янена.
— Далі! Далі!
— Королева підвелася, не в силі стримати хвилювання, і сказала: «Шановні пані, почекайте мене десять хвилин, я повернуся до вас». Вона зайшла до алькова і зникла.
— Чому пані де Ланнуа не попередила про це негайно?
— Нічого ще не було ясно; крім того, королева наказала: «Пані, почекайте мене», і пані де Ланнуа побоялася не послухатись королеви.
— Чи довго королеви не було?
— Три чверті години.
— Хто з придворних дам її супроводив?
— Лише донья Естефанія.
— Тож королева повернулась?..
— Так, але тільки для того, щоб взяти скриньку рожевого дерева з монограмою, і знову вийшла.
— А потім вона принесла скриньку?
— Ні.
— Пані де Ланнуа знає, що було в цій скриньці?
— Так. Там були діамантові підвіски, подаровані королеві його величністю королем.
— Отже, пані де Ланнуа вважає, що королева передала скриньку Бекінгемові?
— Вона цього певна.
— Чому?
— Цілий день пані де Ланнуа, як камер-фрейліна королеви, шукала скриньку, потім поділилася з придворними дамами своєю тривогою з приводу того, що не може її знайти, і, нарешті, спитала про скриньку в королеви.
— І тоді королева?..
— Королева зашарілась і відповіла, що, зламавши напередодні одну з підвісок, віддала її полагодити своєму ювелірові.
— Треба знайти цього ювеліра й переконатись, чи королева сказала правду.
— Я був у нього.
— Ну і що? Що сказав ювелір?
— Він нічого не знає про підвіски.
—
— Я не маю жодного сумніву, що геній вашого високопреосвященства…
— Виправить помилки його шпигуна, чи не так?
— Саме це я й хотів сказати, якби ваше високопреосвященство дозволили мені закінчити думку.
— Чи відомо вам, де зараз переховуються герцогиня де Шеврез та герцог Бекінгем?
— Ні, ваша світлосте, мої люди не змогли сказати мені нічого певного про це.
— А от я це знаю.
— Ви, ваша світлосте?
— Або принаймні здогадуюсь. Вони перебували: одна — на вулиці Вожирар, номер двадцять п'ять, другий — на вулиці Лягарп, номер сімдесят п'ять.
— Ваше високопреосвященство бажає, щоб я наказав арештувати їх обох?
— Вже пізно, їх там немає.
— А може, варто переконатися?
— Візьміть з десяток моїх гвардійців та обшукайте обидва будинки.
— Я йду, ваша світлосте.
І Рошфор вибіг з кімнати.
Залишившись сам, кардинал на мить замислився, потім подзвонив утретє. З'явився той самий офіцер.
— Хай приведуть в'язня, — звелів кардинал.
Пана Бонасьє знову ввели до кабінету; за знаком кардинала офіцер вийшов.
— Ви мене обдурили, — суворо мовив кардинал.
— Я? — вигукнув Бонасьє. — Я обдурив ваше високопреосвященство?..
— Коли ваша дружина приводила вас на вулиці Вожирар та Лягарп, вона й на гадці не мала навідувати торговців полотном.
— Кого ж тоді вона навідувала, Боже правий?
— Вона навідувала герцогиню де Шеврез і герцога Бекінгема.
— Так, — мовив Бонасьє, напружуючи пам'ять, — так, правильно, ваше високопреосвященство має слушність. Я не раз казав моїй дружині, що мене дивує, чому це торговці полотном мешкають у будинках без вивісок, і щоразу дружина відповідала мені сміхом. О ваша світлосте, — вів далі Бонасьє, падаючи до ніг його високопреосвященства, — ви й справді кардинал, великий кардинал, геній! Перед вами має схилятися весь світ.
Хоч яким жалюгідним був тріумф над таким нікчемою, як Бонасьє, а втім кардинал відчув радість; у ту ж мить, ніби вловивши на льоту несподівану думку, він ледь помітно всміхнувся і, простягши до галантерейника руку, сказав:
— Підведіться, мій друже, ви — чесна людина.
— Кардинал потис мені руку! Я торкнувся руки велета! — вигукнув Бонасьє. — Великий кардинал назвав мене своїм другом!
— Авжеж, мій друже, так! — мовив кардинал тим батьківським тоном, до якого він іноді вдавався, і який міг обдурити хіба що тих, хто зовсім не знав його. — І саме тому, що звинувачення було несправедливе, я мушу вас винагородити: візьміть цей гаманець із сотнею пістолів і пробачте мені.