Три мушкетери
Шрифт:
Д'Артаньян скромно зупинився; але, ступивши на поріг, Бекінгем обернувся до юнака й, помітивши його нерішучість, сказав:
— Заходьте, і якщо ви матимете щастя побачити її величність, розкажіть про все, що бачили.
Підбадьорений цим запрошенням, Д'Артаньян пішов за герцогом, і двері за ними зачинилися.
Вони опинилися в маленькій, яскраво освітленій безліччю свічок капличці, стіни якої були оббиті персидським шовком і золотою парчею. На невеличкому олтарі, під блакитним оксамитовим балдахіном, увінчаним червоними та білими перами,
На олтарі під портретом стояла скринька з діамантовими підвісками.
Герцог підійшов до олтаря і став на коліна, наче священик перед розп'яттям; потім узяв скриньку й відчинив її.
— Візьміть, — сказав він, виймаючи великий бант з блакитного муару, що весь сяяв діамантами. — Візьміть, ось вони, ці безцінні підвіски, з якими я дав собі слово зійти в могилу. Королева дала їх мені, королева й забирає їх у мене: її воля для мене — як воля Божа, завжди і в усьому.
І, одну по одній, герцог заходився цілувати підвіски, які мусив тепер віддати. Та враз він розпачливо зойкнув.
— Що сталося? — збентежено спитав Д'Артаньян. — Що з вами, мілорде?
— Все загинуло! — вигукнув Бекінгем, збліднувши як смерть. — Немає двох підвісок, їх залишилося тільки десять.
— Мілорд загубив підвіски чи вважає, що їх у нього викрали?
— Їх викрали, — відповів герцог. — І ця крадіжка — справа кардиналових рук. Погляньте-но: стрічки, на яких вони трималися, обрізано ножицями.
— Чи не здогадується мілорд, хто саме їх викрав?.. Можливо, підвіски ще в цієї особи…
— Стривайте, стривайте! — вигукнув герцог. — Я надівав їх лише один раз, тиждень тому, на королівський бал, у Віндзорі. Графиня Вінтер, з якою я посварився, на тому балі явно хотіла помиритися зі мною. Це примирення було помстою ревнивої жінки. Відтоді я жодного разу не бачив її. Безперечно, вона — шпигун кардинала.
— Невже його шпигуни нишпорять по всьому світу? — вигукнув Д'Артаньян.
— Авжеж! — мовив Бекінгем крізь зціплені від люті зуби. — Так, це жахливий ворог… На коли призначено у вас свято?
— На наступний понеділок.
— На наступний понеділок! Ще п'ять днів, часу більше, ніж досить. Патріку! — гукнув герцог, прочинивши двері каплички. — Патріку!
Довірений камердинер став на порозі.
— Мого ювеліра й мого секретаря!
Камердинер вийшов — мовчки й так швидко, наче хотів підкреслити свою звичку до сліпої й беззаперечної покори.
Хоч першим викликали ювеліра, проте секретар увійшов раніше. Це було цілком зрозуміло: він мешкав у палаці. Секретар застав Бекінгема в спальні за столом, коли той власноручно писав якісь накази.
— Пане Джексоне, — мовив герцог до секретаря, — вам слід зараз же піти до лорда-канцлера й сказати йому: виконання цих наказів я покладаю на нього особисто. Я хочу, щоб їх обнародували негайно.
— Але, ваша світлосте,
— Ви відповісте, що це було моє бажання і що я нікому не мушу пояснювати свої вчинки.
— Чи повинен лорд-канцлер, — спитав секретар, ледь помітно всміхнувшись, — передати цю відповідь його величності, якби королю заманулось дізнатися, чому жоден корабель не може віднині вийти з портів Великобританії?
— Так, добродію, — відповів Бекінгем. — Хай лорд-канцлер скаже королю, що я вирішив оголосити війну і що цей захід — моя перша ворожа акція проти Франції.
Секретар вклонився і вийшов.
— Ну, щодо цього ми можемо бути спокійні, — сказав Бекінгем, обернувшись до Д'Артаньяна. — Коли підвіски ще не переправлені до Франції, вони потраплять туди тільки після вашого повернення.
— Чому?
— Я наклав заборону на вихід у море будь-якого судна, що перебуває в портах його величності, і без спеціального дозволу жодне з них не має права знятися з якоря.
Д'Артаньян приголомшено дивився на герцога, який необмежену владу, даровану йому королем, примушував служити своєму коханню, Бекінгем з виразу обличчя юнака вгадав його думки і всміхнувся.
— Авжеж, — сказав він, — моя справжня королева — Анна Австрійська; одне її слово — і я ладен зрадити свого короля, свою країну, зрадити Бога. Вона просила мене не підтримувати протестантів Ла-Рошелі, як це я їм обіцяв, і я підкорився. Я не дотримав свого слова, але хіба це не все одно? Адже я вволив її волю; тож чи не був я цілком винагороджений за свою покірливість? Адже саме завдяки цій покірливості я маю її портрет!
Д'Артаньяна вразило, на якій тоненькій ниточці часом висить доля цілого народу й життя багатьох тисяч людей.
Він стояв, поринувши в свої думки, коли ввійшов ювелір. Це був ірландець, блискучий майстер своєї справи, який не приховував, що має по сто тисяч фунтів [109] у рік на замовленнях герцога Бекінгема.
— Пане О'Рейлі, — сказав герцог, зайшовши з ним до каплички, — гляньте на ці діамантові підвіски й скажіть, скільки коштує кожна з них.
109
Фунт (стерлінгів) — грошова одиниця Англії, введена в обіг в XI столітті.
Ювелір єдиним поглядом оцінив вишуканість оправи, визначив вартість діамантів і, не вагаючись, відповів:
— Півтори тисячі пістолів кожна, мілорде.
— Скільки днів треба, щоб виготовити дві такі підвіски? Ви бачите — тут бракує саме двох.
— Тиждень, мілорде.
— Я заплачу по три тисячі за кожну, але вони потрібні мені післязавтра.
— Мілорд матиме їх.
— Ви безцінна людина, пане О'Рейлі, але це ще не все: підвіски я не можу довірити нікому, — Їх треба виготовити тут, у палаці.