Три товариші
Шрифт:
Патриція Гольман наче прокинулась зі сну.
– Так гарно, – промовила вона. – Якби в мене була машина, я б щовечора їздила собі отак потихеньку. Щось фантастичне є в тому, коли усе отак безгучно пропливає повз тебе. Усе наяву й водночас ніби уві сні. Як на мене, то такого вечора й ніяке товариство не потрібне…
Я витяг із кишені пачку сигарет.
– А взагалі хочеться, щоб увечері хтось був поруч, правда?…
Вона кивнула:
– Увечері – так. То щось незбагненне… Коли настає темрява.
Я розкрив пачку.
– Це –
– Так. Більше, ніж будь-які інші.
Я підніс їй запалений сірник. На якусь мить тепле і близьке світло сірника осяяло її обличчя й мої руки, і в мене раптом промайнула шалена думка, ніби ми з нею давно вже належимо одне одному.
Я опустив шибку, щоб витягало дим з машини.
– Хочете трохи самі посидіти за кермом? – спитав я. – Це буде вам за розвагу.
Вона обернулася до мене.
– Звичайно, хотілося б… Але ж я не вмію.
– Справді не вмієте?
– Ні. Ніколи не вчилась.
Я відчув у цьому свій козир:
– Адже Біндінг давно міг би вас цього навчити.
Вона засміялась:
– Біндінг надто закоханий у свою машину. Він до неї нікого не підпускає.
– То вже просто безглуздя, – заявив я, задоволений, що можу дати ляпаса товстому Біндінгові. – Я дозволю вам це без усякої підготовки. Ось давайте!
Відкинувши всі Кестерові застереження, я виліз із машини, щоб пустити дівчину до керма. Вона розхвилювалась:
– Та я ж справді не вмію.
– Умієте, – заперечив я, – умієте. Ви просто цього й самі не знаєте.
Я показав, як запускати мотор, як переключати швидкість.
– Ось так… – закінчив я, – а тепер рушаймо!
– Одну хвилинку! – Вона показала на автобус, що самотньо їхав вулицею. – Може, нехай проїде…
– У жодному разі! – я швидко ввімкнув мотор, дав швидкість.
Вона вхопилась за кермо й напружено вдивлялась у дорогу.
– Господи! Ми їдемо занадто швидко!
– Ми їдемо із швидкістю двадцять п’ять кілометрів, – сказав я, глянувши на спідометр, – а насправді це тільки двадцять. Непогана швидкість для бігуна на далекі дистанції…
– А мені здається, що всі вісімдесят…
За кілька хвилин вона здолала страх. Ми їхали широкою прямою вулицею. «Кадилак» ледь похитувався з боку на бік, наче його заправили замість бензину коньяком, часом він мало не наїздив на тротуар, але поступово все пішло як слід, і сталося так, як я й передбачав: ми раптом стали вчителем і ученицею, я дістав перевагу, а таку ситуацію можна було використати.
– Увага! – сказав я. – Онде стоїть поліцай!
– Спинитися?
– Тепер уже запізно!
– А що буде, як він мене застукає? Я ж не маю прав…
– Нас обох заберуть до в’язниці.
– Господи! – Вона злякано шукала ногою гальма.
– Газуйте! – гукнув я. – Газуйте! Натискайте на педаль! Треба гордо та швидко промчати повз поліцая. Найкращий засіб проти закону – нахабство!
Поліцай не звернув на нас аніякої
– Я не знала досі, що вуличні поліцаї можуть бути страшніші за вогнедишних драконів… – сказала вона, коли ми від’їхали вже на кількасот метрів.
– Вони страшні тільки тоді, коли на них наїдеш, – сказав я, повільно переключаючи ручне гальмо. – Ось чудова бічна вулиця, зовсім безлюдна. Отут ми й потренуємось як слід. Насамперед – як рушати з місця і як зупинятися.
Патриція Гольман кілька разів підряд глушила мотор. Вона розстебнула хутряний жакет і сказала:
– Аж зігрілася! Але ж треба навчитись!
Сидячи за кермом, вона старанно й уважно спостерігала все, що я їй показував. Потім, хвилюючись, навіть стиха скрикуючи, вона зробила на машині перші повороти. Вона лякалась зустрічних фар, як чортів, радіючи, коли вони благополучно минали нас. І невдовзі в маленькій кабіні, тьмяно освітленій щитком керування, запанувала та товариська атмосфера, що так швидко виникає під час спільної роботи, в технічних та інших справах. І коли ми за півгодини помінялися місцями, щоб їхати назад, ми вже заприязнилися краще, аніж коли б розповіли одне одному про все своє життя.
Неподалік од Ніколаїштрасе я знову спинив машину. Над нами виблискувала вогнями червона кінореклама. Асфальт під нею тьмяно відсвічував бляклим пурпуром. На обочині лисніла велика чорна пляма від мастила.
– А тепер, – сказав я, – ми чесно заробили, щоб перехилити по чарці. Де б нам це зробити?
Патриція Гольман хвилинку подумала.
– Ходімо знову до того чудового бару з вітрильниками, – запропонувала вона.
Мене враз охопило хвилювання. У тому барі безперечно сидів тепер останній із романтиків. Я навіть уявив собі, яке в нього буде обличчя…
– Ет, – швиденько відказав я, – що в ньому особливого? Є набагато приємніші ресторанчики…
– Не знаю… Мені там так сподобалося…
– Справді? – розгублено спитав я. – Вам там сподобалося?
– Авжеж, – відповіла вона, сміючись, – навіть дуже сподобалось!..
«На тобі таке, – подумав я, – а я ж так себе сварив за це!»
– Але мені здається, що зараз там дуже завізно, – ще раз спробував я урятувати ситуацію.
– Можна ж подивитися…
– А справді. – Я розмірковував, як мені бути.
Під’їхавши, я швиденько вискочив з машини.
– Швиденько гляну, як воно там… Зараз же вернусь.
Крім Валентина, знайомих у барі не було.
– Скажи-но, – спитав я його, – Готфрід уже був тут?
Валентин ствердно кивнув.
– Був. І Отто з ним. Півгодини тому пішли.
– Шкода, – відповів я, полегшено зітхнувши, – хотів з ними зустрітися.
Повернувшись до машини, я сказав:
– Можна спробувати, сьогодні тут випадково не так уже й людно.
Проте для обережності я поставив «кадилак» за рогом вулиці, в найтемнішому місці.