Три товариші

Ремарк Эрих Мария

Я поїхав до Ленца в «Інтернаціональ». Там майже нікого не було. У куточку сиділа Фріці зі своїм приятелем, офіціантом Алоїсом. Вони про щось сперечалися. Готфрід сидів з Мімі й Валлі на канапі біля прилавка. Він приязно розмовляв з обома, навіть із бідолашною підстаркуватою Мімі.

Дівчата скоро пішли. Їм треба було йти «на роботу» – саме був час. Мімі постогнувала й зітхала – у неї корчило ноги. Я підсів до Готфріда.

– Ну, давай, рубай, – сказав я.

– А навіщо, малий, – на моє

здивування відповів він. – Ти робиш усе правильно.

Мені полегшало на серці, що він так просто поставився до всього.

– Міг би сам хоч слово зронити, – сказав я.

Він махнув рукою:

– Дурниці!

Я замовив рому.

– А знаєш, – сказав я трохи згодом, – я уявлення не маю, хто вона й що. Не знаю навіть, що в неї з Біндінгом. Він тобі що-небудь сказав тоді?

Ленц глянув на мене:

– Хіба це тебе непокоїть?

– Ні.

– Я так і думав. А це пальто тобі, до речі, личить…

Я почервонів.

– Чого ти соромишся? Ти на правильному шляху. Я б і сам не від того…

Я трохи помовчав.

– Чому це так, Готфріде? – нарешті спитав я.

– А так, що все інше – це сміття, мотлох, Роббі. Бо в наш час немає нічого такого, що було б чогось варте. Згадай, що тобі вчора казав Фердинанд. Він має слушність, цей старий товстий мертвописець. А тепер ходи-но до ящика й зіграй кілька старих солдатських пісень.

Я зіграв «Три лілеї» та «Аргонський ліс». У безлюдній кав’ярні вони лунали, наче пісні привидів. Мене обступили спогади – де й коли ми їх співали.

VII

Два дні по тому Кестер квапливо вискочив із нашої «контори».

– Роббі, щойно дзвонив твій Блюменталь. Об одинадцятій маєш бути в нього з «кадилаком». Він хоче зробити пробний виїзд.

Я кинув викрутку та французький ключ.

– Отто, друзяко! От якби це діло вигоріло!

– А що я вам казав, – почулося з оглядової ями, де Ленц порпався під «фордом». – Я казав, що він іще прийде. Слухати треба Готфріда!

– Заткни пельку, тут діло серйозне! – гримнув я на нього. – Отто, на скільки мені можна відступитися від нашої ціни?

– Щонайбільше – на дві тисячі. У крайньому разі – на дві тисячі двісті. Коли вже інакше нічого не вийде – на дві з половиною. Коли побачиш, що маєш діло з божевільним, – на дві шістсот. Але тоді скажеш йому, ми його довіку проклинатимемо.

– Добре!

Ми надраїли машину до неймовірного блиску. Я сів за кермо. Кестер сказав, поклавши мені руку на плече:

– Роббі, пам’ятай, що ти, бувши солдатом, відстоював і не таке. До останньої краплі крові борони честь нашої майстерні. Умри, та не відведи руки з Блюменталевого гаманця.

– Буде зроблено! – усміхнувся я.

Ленц дістав із кишені якусь медаль і тицьнув мені її.

– Потримайся за мій амулет, Роббі!

– Про мене… – Я взяв у руку медаль.

– Абракадабра, великий Шіво, – молився Ленц, – благослови цього боягуза, надай

йому мужності й сили! Стривай, візьми його краще з собою! А тепер іще плюнь тричі!

– Порядок, – сказав я, плюнув йому під ноги й поїхав. Юп схвильовано відсалютував мені бензиновим шлангом.

По дорозі я купив кілька гвоздик і, як мені здавалося, зі смаком поставив їх у кришталеві вазочки, прилаштовані в машині. Я сподівався вплинути цим на пані Блюменталь.

На жаль, Блюменталь прийняв мене в конторі, а не вдома. Довелося чекати з чверть години. «Голубе мій, – подумав я, – ці штучки ми знаємо, на таке ти мене не візьмеш». У приймальні я розпитав про фірму гарненьку друкарку, задобривши її гвоздичкою зі свого піджака. Трикотажні вироби, торгівля йде добре, у конторі працює дев’ять чоловік, є лагідний компаньйон, є запеклий конкурент – фірма «Майєр і син», там син власника їздить червоним двомісним «есексом»… Це все, що я встиг дізнатися, поки Блюменталь запросив мене в кабінет.

Він одразу ж спробував ошелешити мене.

– Юначе, – сказав він, – часу в мене обмаль. Ціна, яку ви тоді назвали, – ваша нездійсненна мрія. Так-от, поклавши руку на серце, скільки коштує машина?

– Сім тисяч марок, – відповів я.

Він різко відвернувся.

– Тоді нічого не вийде.

– Пане Блюменталь, – сказав я, – подивіться ще раз на машину.

– Не треба, – перебив він мене, – я ще тоді добре до неї придивився.

– Можна дивитися і можна бачити, – зауважив я. – Вам треба подивитися на деталі. Лакування – першокласне, фірми «Фоль і Рурбек», собівартість двісті п’ятдесят марок, усі покришки нові, ціна за прейскурантом – шістсот марок, то вже маємо вісімсот п’ятдесят! Оббивка з найкращого корду…

Він махнув рукою. Я почав знову. Запропонував йому оглянути комплект інструментів високого класу, верх із розкішної шкіри, хромований радіатор, найсучасніші бампери – шістдесят марок за пару; я поривався до «кадилака», як дитина до матері, силкуючись умовити Блюменталя піти зі мною до машини. Я знав, що коли стоятиму на землі, то, як Антей, відчую приплив нових сил. Ціна здається не такою вже й страшною, коли замість абстрактного торгу покупцеві показують товар.

Але й Блюменталь так само знав, що сила його – за оцим письмовим столом.

Він зняв окуляри й аж тепер по-справжньому взявся до мене. Ми боролись, як тигр і удав. Удавом був Блюменталь. Не встиг я й угору глянути, як він уже виторгував півтори тисячі марок.

Мене охопив страх. Я сягнув до кишені й міцно стиснув рукою Готфрідів амулет.

– Пане Блюменталь, – сказав я, уже добряче зморений, – уже перша година, вам, безперечно, час обідати!

Мені будь-що хотілося втекти з цієї контори, де ціни тануть, як сніг.

– Я обідаю лише о другій, – незворушно промовив Блюменталь. – Але знаєте що? Ми можемо зробити зараз пробну поїздку.