Три товариші
Шрифт:
– Продали? – спитав він.
– А тобі вже не терпиться дізнатися, шибенику! – сказав я. – На ось тобі талер. Збудуй собі на нього літак!
– Виходить, продали! – ошкірився Юп.
– Я поїду пообідаю. Та горе тобі, якщо ти скажеш їм хоча б слово, поки я прийду!
– Пане Локамп, – запевнив він мене, підкидаючи монету в повітря, – я – могила.
– Якраз схоже на те… – сказав я і дав газ.
Коли я, повернувшись, в’їхав у двір, Юп подав мені знак.
– Що таке? – спитав я. – Ти вже пробовкнувся?
– Пане Локамп! Я
Поставивши «кадилак» у дворі, я пішов до майстерні. Пекар саме схилився над альбомом із зразками фарб. На ньому було картате пальто під пояс, на рукаві – широка пов’язка з жалобного крепу. Поруч нього стояла гарненька особа: жваві чорні оченята, розстебнуте пальтечко, обшите уже потертим кролячим хутром; тісні лаковані черевички. Брюнетка була за ясну кіновар, але пекар, що носив іще жалобу, був проти червонястих відтінків. Він запропонував бляклий жовтувато-сірий колір.
– Та ти що! – закопилила губки чорнява. – «Форд» треба лакувати яскравими фарбами, бо інакше він не матиме ніякого вигляду.
Коли пекар додивлявся до зразків, вона кидала на нас змовницькі погляди, знизувала плечима, кривила рот і підморгувала. Моторна крихітка! Нарешті обоє дійшли згоди на зеленуватому кольорі, що нагадував колір резеди. Дамі хотілося мати до цього світлий відкидний верх. Але тут пекар не поступився – треба ж було десь показати жалобу. Він наполіг на тому, щоб верх був із чорної шкіри. На цьому він ще й заробив, бо ж верх ми йому робили безкоштовно, а шкіра була дорожча за тканину.
Вони пішли, але на подвір’ї затрималися.
Як тільки брюнетка побачила «кадилак», вона відразу метнулась до нього.
– Поглянь, золотко моє, оце-то машина! Диво! Так мені подобається!
За мить дверцята були відчинені, і вона сиділа в машині, закочуючи від захоплення очі.
– Оце сидіння! Диво! Як фотелі! Не те, що твій «форд».
– Ходімо вже, – невдоволено бурчало «золотко».
Ленц підштовхнув мене, щоб я встряв у розмову та спробував нав’язати машину пекареві. Я зміряв Готфріда презирливим поглядом, але промовчав. Він пхнув мене дужче. Я й собі дав йому стусана й повернувся до нього спиною.
Нарешті пекар видобув з машини свою чорну перлину й пішов з нею, трохи згорбившись і явно роздратований. Ми дивилися їм услід.
– Цей не забариться! – сказав я. – Машину відремонтував, має нову жінку – молодець, що й казати!
– Ну, – заперечив Кестер, – ця жіночка ще його порадує!
Тільки-но ці двоє зникли за рогом вулиці, як Готфрід напустився на мене:
– Ти що, Роббі, зовсім з глузду з’їхав? Проґавив таку нагоду! Тут і школяр би зрозумів, що треба було наскочити на нього!
– Унтер-офіцер Ленц! – відповів я. – Станьте струнко, коли розмовляєте зі старшим за званням! Чи, може, ви думаєте, що я бігаміст і двічі просватаю нашу машину?
Цієї миті варто було подивитися на Готфріда! Очі в нього зробилися, як тарілки.
– Не жартуй святими речами, – промурмотів
Не звертаючи на нього ніякої уваги, я звернувся до Кестера:
– Отто, розпрощайся з нашим дитям, з нашим «кадилаком»! Він уже нам не належить! Віднині він стане окрасою фірми, що торгує спіднім! Сподіваюсь, там на нього чекає непогане життя! Не таке геройське, як у нас, але забезпеченіше.
Я дістав чек. Ленц мало не луснув.
– Та невже!.. Невже… оплачено? – хрипко вичавив він з себе.
– А як ви думали, зелений початківцю? – запитав я, розмахуючи чеком. – Ану, вгадайте скільки ми одержимо!
– Чотири! – вигукнув Ленц, заплющивши очі.
– Чотири п’ятсот! – сказав Кестер.
– П’ять! – закричав Юп від бензоколонки.
– П’ять з половиною! – гаркнув я.
Ленц вихопив у мене з рук чек.
– Не може бути! По ньому не заплатять!
– Пане Ленц, – звернувся я до нього з гідністю, – чек такий самий надійний, як ненадійні ви. Мій друг Блюменталь може сплатити у двадцять разів більшу суму. Мій друг, зрозуміло? Друг, у якого я завтра ввечері їстиму фаршировану щуку. Хай це буде для вас прикладом! Заприязнитися, одержати завдаток та ще й запрошення на вечерю – от що означає продати! Ось так! А тепер – вільно!
Готфрід потроху опанував себе і вдався до останнього козира:
– А оголошення в газеті? А мій амулет?
Я кинув йому медаль.
– Забирай свій собачий номерок. Зовсім забув про нього.
– Роббі, ти продав машину бездоганно, – сказав Кестер. – Хвалити Бога, що ми позбулися цієї лайби. А грошенята нам ще й як потрібні!
– Даси мені авансом п’ятдесят марок? – спитав я.
– Сто! Бо заслужив!
– Може, ти ще в рахунок авансу візьмеш і моє сіре пальто? – спитав Готфрід, примруживши очі.
– Може, ти хочеш потрапити до лікарні, нікчемне патякало? – у відповідь спитав його я.
– Хлопці, на сьогодні – шабаш! – запропонував Кестер. – Досить заробили за один день. Не треба гнівити Бога. Візьмімо «Карла» й потренуємось до перегонів.
Юп давно вже кинув бензиновий шланг і схвильовано потирав руки:
– Пане Кестер, то я на цей час залишаюся тут за хазяїна?
– Ні, Юпе, – засміявся Отто, – ти поїдеш з нами.
Передусім ми поїхали до банку, щоб здати чек. Ленц ніяк не заспокоювався, аж поки не впевнився, що він справжній. А тоді ми помчали так, що аж іскри сипонули з вихлопної труби.
VIII
Я стояв перед своєю хазяйкою.
– Горить десь, чи що? – спитала пані Залевська.
– Ніде не горить. Просто хочу заплатити за житло.
До строку лишалося ще три дні, тож пані Залевська мало не зомліла з подиву.
– Це щось неспроста, – сказала вона підозріливо.
– Та що ви! – відповів я. – Чи не можна взяти сьогодні ввечері парчеві крісла з вашої вітальні?
Вона войовничо вперлася руками в свої гладкі стегна.
– Он воно що! То вам уже не подобається ваша кімната?