Троє на Місяці
Шрифт:
Я пішов до школи. Вона була не зачинена. Щоб якось згаяти час, я став розглядати написи на дверях класних кімнат. Ось і “Природознавчий музей”.
У класі попід стінами у вітринах лежало різне насіння: і пшениці, і вівса, і бавовнику (“Наче сонце з променями”, — подумав я), і липи, і сосни, і гінкго, і гевеї. Яких тільки насінин тут не було!
Потім почалися черепашки: і морського гребінця, і перлівниці, і мідії, і птерії, і звичайних равликів,
А ось і те, чого я мимоволі шукав: “Колекція місячних мінералів, привезена О. Довганем, В. Галайдою і М. Удовенком”. Дивлюся: рудувато-коричневий пил у пробірках, шерехаті камінці різної величини (“Які вони непоказні. Якби трапилися десь на Землі, то й не звернув би на них уваги”); великий, завбільшки з куряче яйце прозорий камінь, а біля нього малий — наче ліщиновий горіх, запечений у коричневу місячну породу, — теж алмаз (“Отже, знайшли не один, а два алмази, — відзначив я про себе, — але другого не відразу помітили”); два дрібні блискучі шматочки металу і під ними напис: “Хімічно чисте залізо” (“На Землі в природі такого не буває”, — пригадалося мені вивчене колись із хімії).
У коридорі почувся гомін. Я вийшов з кімнати й став у дверях. Коридор заповнювали школярі. Серед них я відразу помітив двох юнаків і дівчину: Олег Довгань, Микола Удовенко і Оксана Рудик (це ж вона поклала в корабель пироги з маком і три гілки розквітлого бузку). Біля них ішов шестиногий лискучий пес із лускатим хвостом й опуклими добрими очима.
Граматик, тобто Василь Галайда, стояв під стіною з якимось хлопчаком, з акуратно підрізаною над лобом чуприною, і щось пояснював йому. Я прислухався.
— Ти пишеш: “Оранжеве сонце закривавило гору”. Це неточно, бо прикметник оранжевий означає те саме, що й жовтогарячий. Власне, слово оранжевий походить від французького orange — “апельсин”. Отже, в тебе вийшло, ніби жовтогаряче, тобто апельсинового кольору, сонце посилає криваві, червоні промені. Такого не буває.
Нарешті Граматик помітив мене. Підійшов і привітався.
— Оксано, Олегу, Миколо, ходіть сюди, — гукнув він до товаришів, а потім повернувся до мене: — Ну й гарна ж вода в Дніпрі — наче дитяча купіль. Щойно ходили купатися.
— А що тут сьогодпі у вас? — запитав я.
— Працюють літні гуртки, — охоче пояснив Граматик. — Я веду літературний гурток, Олег — фізичний, Оксана — гурток
— А Василь робить найважливіше, бо вічне, — втрутилася в розмову Оксана, яка щойно підійшла. — Він пише історію Келеберди з найдавніших часів.
— Де ж ви вчитеся? — запитав я.
— Я в сільськогосподарському інституті на факультеті агрономії, — похвалився Незнайко, тобто Микола Удовенко. Він помітно підтягнувся, став поважнішим.
— Оксана в університеті на астрофізичному факультеті, а я у фізико-технічному інституті, — повідомив Капітан.
— Я — в педінституті на факультеті української мови й літератури, — сказав Граматик.
— А хто відновив Друга? — не переставав я запитувати.
— Ми вчотирьох, — сказав за всіх Капітан.
— І назвали його першими буквами наших прізвищ, — додала Оксана. — Довгань, Рудик, Удовенко (у попередній назві Миколиного прізвища не було, тоді з мого взяли аж дві букви) і Галайда.
Школярі вже розійшлися по класах. На коридорі залишилося тільки нас п’ятеро і Друг.
— І останнє, щоб не затримувати вас більше: що б ви хотіли побажати тим, хто читатиме про вас?
Товариші замовкли на якусь мить.
— Тільки, Василю, не треба шифрувати, будемо говорити відкритим текстом, — попросився Удовенко.
— Гаразд, — погодився Граматик. — Капітане, ти перший.
Але не встиг Капітан щось сказати, як обізвався Друг, не розтулюючи рота:
— Машини повинні служити тільки добрим справам людей.
— Правильно, — підтримав його Капітан. — А я тим, хто читатиме про нас, бажаю завжди прагнути якомога більше знати.
— І вміти мріяти й уявляти, — додав Граматик.
— І мати силу волі завжди доводити до кінця те, що почав, — сказав Незнайко, багатозначно всміхаючись.
— І робити все з любов’ю до людей, — завершила Оксана.