Трохи пітьми
Шрифт:
Мене відправили на периферію, у районну лікарню. Моя професія духовно старить людину. І так то вже ця робота влаштована, що до найцікавішого ти зможеш отримати доступ тільки тоді, коли воно вже стане абсолютно непривабливим. Мої очі постарілися на цій роботі, а серце замулилось. І що з того, що тепер я мав і клізми старшокласницям, і аборти пенсіонеркам? Нічого.
Віка міряє мене поглядом і з розумінням киває.
– А потім… знаєш… потім зовсім іншими очима подивився на свою професію. Зовсім іншими. Я уявив собі, ніби я кухар і маю справу з молюсками. Без гидливості, без ажіотажу – але й без паніки. Моя професія міняє людину.
Зітхаю, і Віка ніби відчуває всю вагу хреста, що його
– Так, гінекологія міняє людей, особливо чоловіків. Як правило, у не зовсім хороший бік. Це як радіація. Спочатку весело – лічильник тріщить, серденько калатає, а потім бац – і відвалилось. І ніде ніщо не ворухнеться, не затріпоче. Ну, ти розумієш, про що я. У жінок цього немає, у вас усе по-іншому. Я ж бо знаю…
– Замість того, – продовжую, – щоби возлюбити дівчат всією душею і серцем, я навпаки, замкнувся. Став відлюдьком, перестав мити голову. Я знав: у кожної дами між ногами живе молюск. І, дивлячись на контури жіночого обличчя, на розріз губ, на форму вилиць, на ніс, на підборіддя, я у деталях міг спрогнозувати, якою буде мантія в молюска. Передчував, ясним чи темним буде його глибоководний погляд, а також чи схильна дама до грибкових захворювань.
– Ну ти, дядю, псих… Майже як мій Вітас, – із повагою впереміш із відразою накидає вона.
– А ти думала, у нас життя – малина? Життя гінеколога – це суп-молочниця з немитих молюсків.
– Буе-е-е!
– Слухай-но, що далі було. Це ж не смішно, це мій біль! У мене почались параноїдальні стани. Тому я пив. А з бодуна знову опинявся в компанії мешканців солоних вод, які дихали мені в лице трясовиною та йодом. Я торкався їхніх липких поверхонь, пальпував живіт, брав мазки із самих глибин їхнього драговиння! Проолієними пальцями я проникав у їхні сухі земляні нірки на предмет потовщень на внутрішній стінці матки. Я на цьому гастрит заробив!
Переводжу подих. Я ніби переключив канал у своєму бодуні й випускав його (бодуна) через ці фантазії.
– І ще, знаєш? Нікель. Чи хром. Чорт, це повна шиза. Мої інструменти були з лискучого нікелю. Нє, ти просто не шариш, наскільки це антигуманно! Гінекологія – це фашизм у мініатюрі. Шпателі, щипці, люстерка. Здавлені зойки, надламана сором’язливість і загнана в підсвідомість травма на все життя. Це наруга над жіночою гідністю. У гінекологію йдуть душі, котрі в минулих життях були ідеологами тоталітаризму.
– Це точно, – погоджується Віка задумливо. – О, згадала! Throbbing Gristle! – раптом вигукує вона, ніби знайшла рішення. – Ти б послухав Throbbing Gristle і все зрозумів!
Я не можу допетрати, про що вона говорить, хоча Throbbing Gristle слухав, навіть задуже. Віка пояснює:
– Throbbing Gristle – це така музика. Називається індастріал. Я їхня фанатка, я тобі про них ше розкажу. Але якби ти їх почув, то подивився б на свою болячку зовсім по-іншому.
– Чому ти так думаєш?
Від балаканки про Throbbing Gristle очі у Віки загорілися.
– Розумієш, вони фашисти! Вони садисти! Хворі на всю башку. Вони… блін, вони такі, як ти!
– То це комплімент?
– А ти сам розкумекай! Але, дядю, ти дійсно на всю башку порваний. Мене, може, теж не з консерваторії випустили, але ти – номер один. Правильно робиш, що голову голиш, раз тобі хоч від цього легше.
– О так. Воістину легше. Але ж найскорботніше ти не почула. Я категорично не міг.
– Чого не міг?
– Нічого не міг. Взагалі. І не хотів, головне. Навіть кинув пити. Хотів усе поміняти. Захоплювався фіточаями, робив припарки з урини і дзьобав проростки пшениці, а на вихідних в’язав гачком і слухав гурт Сoil… І доля наче посміхнулася мені. Одного
Кілька хвилин Віка сидить і дихає ледве-ледве. Бридкий нашийник, з якого я упродовж усієї історії черпав натхнення, заважає їй нормально ковтати. Можу закластися, зараз Віка шкодує, що прийшла до невідомого «дяді» на вечірню каву.
Аж тут я справді здивувався: Віка нахилилася до мене і поплескала розрадливо по руці.
А мені навіть не соромно. Мені жахливо фуйово. Який же я поц. Навіщо отаке було розказувати? Я згадав тісну, задушливу кабінку, де я продавав поповнення на мобільні телефони в нічну зміну. Згадав пекучу гіркоту трамадолу, коли розсмоктуєш желатинову капсулу. Ніч для мене досі має гіркий присмак трамадолу. Чому, щойно мене питають про моє особисте життя, я починаю вибріхувати щось на кшталт оцього?
Довкола сіріє, повітря заповнюється таємничим сріблястим блиском. З наметів починають вилазити намолені растамани та інші істоти, котрим яскраве проміння різало зіниці. Ці висохлі створіння рухалися, мов паралітики на морозі, притому в них вистачало сил обмінюватися захопленими репліками про довколишні красоти й дивовижну свіжість повітря.
– Повечеряєш зі мною? – питаюся у Віки.
Та ствердно киває, і я відправляю її по миску й ложку.
Запарюю в окропі три пачки «Мівіни». Віка приносить із собою трохи розчинної кави в бляшанці. Небо всипається зорями. Знизу, де всі лагідні й нелагідні відпочиваючі збираються біля загального вогнища, доносяться радісні голоси та бадьористі акорди гітари. Стрекотять тамтами й бубни. Там радість і свято. Тут їдять кару небесну швидкого приготування. Сидять понура дівка з нашийником (любить, коли її прив’язують?) і лисий суб’єкт без слідів паспортних даних на лиці – ненадійний компаньйон на вечір. На поголеній потилиці в мене теж татуювання. Воно означає алхімічний знак «сульфур».
Ех, шкварчати мені за діла мої в пеклі.
Утім, я не вірю в пекло.
Відомо, що «Мівіну» можна споживати як першу страву і як гарнір. Ми зупинилися на «першій страві». Я навалюю плутані клуби вермішелі собі до пащеки й невдовзі відчуваю сите задоволення. Скинув черевики і грію босі п’яти біля вогню. Вітер дме з долини, задуває дим до очей. Баньки сльозяться. На ранок будуть як розварені галушки.
Закурюю і пригощаю сигаретою Віку. Я взяв із собою цілий блок сигарет з фільтром. У роздріб вони коштують одна гривня за пачку. У колі моїх друзів (якщо цих уродів так можна назвати) це вважається особливим «протестним» пафосом. Вони не знають, що я курю ці сигарети з міркувань прагматичніших. Без шкарпет я часто ходжу теж не через ідеологію.